3. Дірка в паркані

Петрик уперше сам вийшов за ворота їхнього двору. Він порушив наказ дорослих – нікуди без дозволу самому не ходити! Але ж він пішов шукати батьків. І дозвіл зараз спитати все однго немає в кого.

Так, він дуже добре знає цю вулицю – постійно тут грався із сусідніми хлопцями та гуляв з родичами. Цією ж дорогою, де майже не буває машин, хлопчик із татом або мамою ходив до садочка, а отам трохи далі – й школа, до якої піде восени… Але сьогодні він сам опинився на вулиці! Вперше! Навіть бабці немає поряд…

Куди йти? Де йому взагалі шукати батьків? Він навіть не уявляє – куди саме вони могли подітися… Хлопчик якось інстинктивно йшов пустою вулицею, вдихаючи свіжість повітря після дощу. Пальчиками він торкався мокрих листочків на деревах та кущах, мимо яких проходив, і спостерігав, як краплини падають долу…

Він, сам того не розуміючи, крокував до садочка. Чому? Хто знає… Скоріш за все, саме цей шлях, який він постійно проходив останні два роки, був найбільш знайомим, тому ноги самі несли його сюди. Врешті-решт, може там хтось йому допоможе? Може там його виховательки підкажуть, що робити? Подзвонять батькам? Вони ж завжди дзвонили батькам, коли Петрик їх не слухався!

Ось уже й паркан садочка, велика дірка, через яку вони з приятелями постійно лазили, а виховательки сварилися на них… І тут над ним промайнула велика тінь. Петрик аж зупинився – над ним пролетіла велика ґава й сіла на найнижчу гілку дерева за кілька метрів попереду, вирячившись на нього. Птах сидів так низько, що було добре видно його чорне блискуче око, яке так і прикипіло поглядом до дитини.

Ця дивна істота наче пильно стежила за кожним кроком хлопчика. А позавчора не ця саме ґава сиділа поблизу їхнього дому й спостерігала за його розмовою з Кирилом та Опанасом? «А може це вона ховалася у килимі на стіні батьківської спальні?» – чомусь зненацька подумалося Петрику. Він також устромився поглядом у цього великого птаха: той був так близько, що можна було розглядати окремі пір’їнки навколо голови.

Зненацька птах кілька разів швидко опустив-підняв голову й гучно каркнув. Він загрожував хлопчику? Чи намагався про щось попередити? І тут він сплигнув з гілки й полетів прямо на дитину! Петрик ледь встиг відсахнутися й хутко забіг у дірку в паркані, перейшовши на територію садочка. Цей жахливий птах одразу зник, але було чутно, як кілька разів він гучно каркнув, наче розсердившись, що хлопчик уник зустрічі з ним.

 Дитина не просто злякалася – це вже був не той маленький милий павучок, що сьогодні вигнав його з ненависного кутка… Серце почало калатати, очі кліпали, а ноги просто не хотіли йти. І як після цього вірити татові! «Страхи живуть лише у нашій уяві!» – знову пригадалися татові слова. Хіба це теж було в уяві? Це справжнє жахіття! Добре, що воно кудись зникло…

До речі, чому птах зник? Паркан наче прозорий, зроблений із сітки, а вулицю він бачить тільки через дірку. Й звуки долітають до нього наче звіддаля. Петрик обернувся й перелякався ще більше… Це був не його садочок!

Наче садочок і його – така саме невеличка двоповерхова будівля, он там павільйон, у якому гралася їхня група, поряд гірка та гойдалка… Але чому все червоного кольору? Навіть трава якась дивна та квіти з червоним листям і темно-фіолетовими квіточками.

Яке диво! Саме такими Петрик їх намалював під час останнього заняття з малювання! А йому ще й казали, що такого насправді не може бути! Трава повинна бути зеленою, стовбури в дерев коричневі… А ось воно все навколо – червоне! Саме так, як у нього на малюнку! То, виявляється, і тут дорослі йому збрехали? За що його тільки сварили?

Петрик досі не міг збагнути, чому після цього малюнку його відвели до якоїсь тітоньки, що сиділа в окремому кабінеті. Діти до неї не ходили – тільки когось інколи відводили вихователі. Виявилося, дарма Петрик її боявся. У кабінеті було багато всього цікавого, й вона йому показувала малюнки з кружечками та просила розпізнати їх за кольором. Просила щось робити – у чомусь допомогти, наче сама не могла впоратися. Та більше всього її цікавило, чому на малюнку в Петрика все було червоним.

Вона питала, якого кольору трава, дерева, небо… Петрик дуже дивно на неї дивився й не розумів – хіба вона не знає, якого кольору небо, трава, вода… Чому його відривають від справ на такі дурниці! Хіба в усьому їхньому садочку тільки він може їй усе це пояснити? Але відповідав чесно, що небо синє, трава зелена… Ну треба ж жінці нарешті розповісти, що й яке, бо так і не знатиме! А чому ж на малюнку червона? І тоді він їй сказав, що все не таке, яким здається!

 І ось зараз виявляється, він був правий – усе й справді не таке, яким здавалося раніше! Що ж – першим ділом до виховательок! Нехай дійсно допоможуть йому відшукати батьків. Бо скільки ж можна отої самостійності… Може воно й добре, щоб ніхто вдома не заважав гратися з його роботом, нишпорити в шафі або їсти варення, та бути на самоті – це погано… Принаймні так довго!

Петрик підбіг до будівлі садочка й здивувався ще більше. Стіни були червоного кольору, а вікна – чорного, так саме як на його малюнку. Та де ж двері? Ось, саме тут були двері, через які вони заходили щодня в групу. Куди вони поділися? Чи все це, може, через те, що на його малюнку дверей так само не було?

Так, він дійсно не схотів малювати двері. Точніше, забувся й замалював на малюнку червоним цю частину стіни. Коли ж йому Ганна Петрівна сказала, що він забув про двері, то Петрик відмовився перемальовувати – сказав, що й так добре! І ось – тепер у його садочку немає дверей!