2. Сам

А може бути самому – то не так уже й погано? У хаті світло й насправді зовсім не лячно! Ніхто тебе не чіпає, не відганяє від комп’ютера, ніхто не сварить, не ставить до того ненависного кутка й не примушує вчити ті дурнуваті літери… Навіть прибирати іграшки, які до того так довго й уважно треба було правильно розставляти, також ніхто не вимагає!

«Так, одному бути краще!» – вирішив хлопчик і посміхнувся сам собі. Він уперше став собі господарем, хоча б на певний час. Батьки ж не забули про нього, вони ж потім повернуться? Просто треба трохи почекати й вони знову повернуться до свого синочка?

Та чим зараз зайнятися? Швидше б уже та школа! Може батьки таки дотримаються своєї обіцянки й нарешті куплять дитині власного комп’ютера? Так, йому давали інколи погратися за батьківським ноутбуком, проте тільки під наглядом тата й дуже недовго! А так він був завжди десь прихований. То залишалася Петрику лише «боротьба за мир в усьому світі».

А може Скелю та його боротьбу зі вселенським злом можна трохи відкласти? Ну, нехай не ображається й зовсім трішечки почекає? Нарешті Петрик має можливість докладно вивчити батьківську кімнату! Навіть у шафі понишпорити й дослідити, що ж то там батьки від нього завжди так старанно приховують.

Хлопчик майже навшпиньках тихесенько підійшов до кімнати батьків і зазирнув у розчинені двері. Нічого незвичного там він не помітив. Усе було як завжди: батьківський ноутбук був десь прихований. Хіба що ліжко було незастеленим і мамин халат валявся прямо на підлозі поряд із якоюсь калюжею…

Петрик обережно обійшов і калюжу, і халат, і видерся на ліжко. Як йому подобалося раніше прибігати вранці сюди до батьків у вихідні, коли вони ще не встали й залазити до них під ковдру! І мама його пестила, і тато… Вони вмощували його між собою й вели якісь розмови… Питали, як його діла, чого він хоче, разом вирішували, які плани на вихідні і як їх краще провести сім’єю…

Чому останні кілька місяців вони заборонили своїй дитині навіть заходити до цієї кімнати?! Невже все це через отой живіт? Яка несправедливість! Його не тільки більше не пускали під ковдру, але й навіть ніхто не приголублював! Мабуть, хлопці були праві – батьки люблять не його, свого синочка, а отого конкурента, якого ще немає, та він уже псує йому життя…

Петрик підвівся на ноги й зопалу скинув ковдру на підлогу та почав підстрибувати на ліжку. І чому йому завжди забороняли тут стрибати? Матрац так м’яко підкидав його, наче він на батуті! Так само його підкидало на дитячому надувному батуті, на який вони ходили минулого літа… До речі,  а чого це в цьому році про той батут дорослі навіть не згадували? Невже й тут отой живіт винний?

Хлопчик синхронно зі стрибками почав махати руками наче крилами й весело розсміявся. Та ось необережний стрибок і він упав на подушку, трохи зачепившись рукою за бильце ліжка. Ні, він майже не забився, та вирішив, що стрибати досить – усе ж таки це не батут. Може батьки були й праві, що забороняли?

Обвівши поглядом кімнату, зупинив очі на трюмо з рухливим дзеркалом, що стояло в кутку біля вікна. Там мама завжди приховувала від нього купу цікавих речей! То може прийшов час трохи понишпорити? І, майже не контролюючи себе, хлопчик швиденько зліз із ліжка й уже вмощувався на пуфику перед трюмо.

Тут у двох невеличких шухлядках містилося стільки всього цікавого для нього й незвичного! Купа маленьких і навіть кілька великих пензликів, якісь коробочки, що дитині більше нагадували набори фарб, тюбики й склянки… Нащо мамі стільки всього? Вона ж ніколи не малювала! Та й як можна малювати таким великим пензликом?

Петрик дістав той найбільший пензлик і понюхав його – якийсь дивний, незрозумілий запах чи то фруктів, чи то квітів… У носі одразу ж засвербіло й він смачно чхнув, через що рожевий порох із великої коробочки, наче пилок весняним вітром, рознісся та осів по всьому трюмо й навіть на дзеркалі. Хлопчик покрутив те дзеркало, у якому побачив своє трохи перелякане обличчя. Мабуть, досить – тут, насправді, нічого цікавого! Для чого це все, як цим усім можна користуватися?

Його увагу в ту ж мить привернула батьківська шафа – така ж вона велика й силу-силенну всього цікавого там від дитини приховано! Що ж, там уже давно треба було навести лад і зараз він має час та натхнення!

Великі дверцята з легким поскрипуванням відчинилися, показуючи цілий світ батьківських сорочок і краваток та купи різнокольорових суконь, кофтинок, спідниць… У Петрика аж заблищали очі від неочікуваного різнобарв’я речей, до яких він так довго не мав доступу. Усі ці речі мали ледь уловимий, але такий знайомий для дитини запах, який ні з чим не можна було сплутати, – запах його батьків…

Дивлячись на всі ці скарби, хлопчик аж розгубився – з чого ж починати? На поличках збоку акуратно були складені светри, а нижче – білизна… Чи що це може бути ще? Хлопчик узяв у руки і з суцільним здивуванням крутив поперед очима незрозумілий предмет із вузеньких смужечок тканини. Виявляється, там таких поворозочок було ще багато. Це мамине чи татове і що вони взагалі з ним роблять? Може це яскраві мотузки треба на руку намотувати? Чи волосся підперезувати? А може це взагалі не одяг? Хто цих дорослих зрозуміє…

Поличкою нижче Петрик побачив цілу купу чорних шкарпеток, білих майок та різнокольорових трусів. Хлопчик узявся за яскравий жовтий куточок тканини, що виглядала спіднизу всієї стопки, й почав тягнути на себе. Купа одягу виявилася доволі великою й ніяк не хотіла віддавати цю нижню яскраву річ. Смикнувши щосили, Петрик з пересердя аж всівся на підлогу, а всі ці речі висипалися на нього. Та головне – у нього в руках нарешті опинилася ця штука, яку так хотілося вивчити! Розгорнувши її, дитина впізнала – це були труси тата жовтого кольору з незрозумілим червоним малюнком у вигляді дядька з вилами та якимось написом. І літери були зовсім незнайомими, та й що взагалі можна писати на трусах!