1. Дружня родина

У маленькому провінційному містечку, зовсім не на центральній вулиці, в невеличкому будиночку жила сама звичайнісінька сім’я. Татусь Віталій ходив на роботу до найближчої шахти, матуся Світлана працювала продавчинею в супермаркеті поряд із домом. І був у них синок – Петрик. Рочків шість йому було, коли й розпочалася наша історія.

Усі родичі казали, що хлопчик став уже великим і цього року він піде восени до школи, до першого класу. А поки тривало літо й дитина насолоджувалася останніми теплими деньками власної свободи, час від часу гадаючи – що ж там у тій загадковій школі на нього очікуватиме…

Родині жилося дуже добре в їхньому невеличкому будиночку, до якого вони нарешті переїхали два роки тому. У Петрика була власна маленька кімнатка, де знаходили притулок усі його найважливіші речі. І місця було більш ніж достатньо: тут уміщувалися не тільки його ліжко, але й письмовий стіл, за яким він робитиме уроки, стілець на коліщатках, велика шафа з речами, у якій він так любив ховатися, коли грав з бабусею Надюсею в піжмурки, та ціла купа іграшок.

У дворі на потужному ланцюгу сидів Дружок – собачка нікому невідомої породи, але за своїми розмірами він міг би легко посперечатися з Петриком. Тому хлопчик завжди намагався його обережно обходити й зайвого разу не дратувати. Собака був дуже гарним сторожем, завдяки чому майже всі фрукти, що дозрівали в їхньому садочку, діставалися господарям.

Рудий кіт Пірат із трохи подряпаним у сутичках із сусідніми котами вухом доповнював вуличну ідилію родини. Чому Пірат? Навіть не через вухо, бо без нього нічого ніде не відбувалося: то рибка зникне, то ковбаска… Проте Пірат був добрим мишоловом, тому ці його вибрики в родині вимушені були терпіти й прощати котячу слабкість до всього, що погано лежить. А з його то талантами майже все завжди  лежало якось поганкувато…

І все в сім’ї було наче добре, та останнім часом Петрика почав хвилювати живіт. Ні, у нього з животом усе було гаразд. Просто він постійно спостерігав, як останні кілька місяців мамин живіт майже на очах поступово збільшується в розмірах. Це його дуже непокоїло, але спитати в когось, що відбувається з матусею, хлопчик ніяк не наважувався.

Уже цілий місяць, а може й більше мама сиділа вдома, що дуже тішило Петрика. Нарешті він не залишався наодинці вдома з бабцею чи дідом. Тим паче, більше йому не треба було ходити до садочку! Це було неначе свято! Його тепер не вкладали вдень спати! Не примушували вчити щось незрозуміле й нудне! То римовані недолугі віршики про листочки або сніжинки, то якісь там літери чи цифри…

Проте мама чомусь гратися з ним хотіла все менше, казала що вона втомилася, у неї болить спина, хоча насправді вона ж нічого цілий день і не робила! Ну хіба що їсти зварить, чи то попре білизну або попрасує…

Бабця приходила все частіше, й вони з нею ходили скрізь разом, гралися… Та замість справжньої гри вона все більше заставляла Петрика читати якісь літери, писати їх, складати у слова… Вони вчили цифри… Навіть у садочку над Петриком так наполегливо не знущалися!

Хлопчик ніяк не міг збагнути, нащо воно їй у такому віці? У Петрика складалося таке враження, що бабця не знає ніяких кращих ігор за ті дурні письмо й математику! Та навіть коли він намагався її навчити кращим іграм, вона постійно сперечалася й погрожувала покараннями!

На дворі була чудова погода, в їхньому невеличкому садочку вже достигали груші, сливи, червоніли яблука. Інколи Петрик під наглядом дідуся Сергія лазив на ті височенькі дерева, об’їдаючись стиглими соковитими грушами прямо на гілках. Та бабця сварилася, щоб не лазив так високо, й наполягала, що треба займатися – мабуть боялася, що забуде й цифри, й літери остаточно, якщо онук не займатиметься з нею!

І дійсно, як дзвонив телефон або набрати когось треба було, то бабця частенько просила Петрика, бо сама то не на ту кнопку натисне, то викличе не той номер… А може це все й справді було через те, що вона забулася… А хлопчик добре розумівся, що і як треба зробити, навіть і не знаючи літер чи цифр – усі важливі номери батьки зробили швидким набором, і він не розумів, як це бабця плутається в таких простих речах.

Останні деньки літа Петрику хотілося нагулятися на весь майбутній рік, бо він же зовсім скоро піде до школи! Раніше мама брала сина до себе на роботу, та зараз вона сиділа вдома. Тато ж показував сину свою шахту тільки звіддаля, пояснюючи, що він ще замалий для такої небезпеки. То й вимушений був хлопчик розважатися вдома. А баба Надя знай своє толочить – учитися! І, виявляється, ніхто, крім Петрика, їй у цьому найскладнішому та нудному занятті й допомогти не може!

Зрозуміло, що інколи в домі, як і в усіх справжніх родинах, були невеличкі сварки. То бабці Наді щось не подобалося. То тато намагався заступитися перед бабцею за хлопця, що нехай трохи й погуляє, поки є ще така можливість, бо в школі не тільки він навчатиметься, а й уся родина разом із ним! Але мама та бабуся в один голос дуже гучно й переконливо пояснювали тату, що не треба дитину розбещувати. Бо потім, коли все відбудеться, хто ж її до порядку привчатиме!

Дідусь Сергій, як справжній витончений та досвідчений політик, намагався відшукати компроміс. Та компроміс цей переважно набував наступної конфігурації: хай краще вчиться, ніж вони будуть сваритися, після чого сварка переважно отримувала нової сили.

Зрозуміло, що через певний час тато здавався й біг купувати щось приємне для всієї родини. Але Петрик добре чув усі аргументи й розумів, що йому чогось не розповідають. Тому хлопчика постійно непокоїло, що саме відбудеться? Що від нього приховують? Після чого до порядку привчати? Про що і звідки оті таємниці, про які ніхто йому жодного слова не каже?