Мачуха і дві свекрухи

Мені тридцять три. Я маю чоловіка, доньку і шикарного шотландського висловухого кота на ім’я Містер Томас. Ми типова родина, якщо не вдаватись у подробиці особистого життя, але дивовижні повороти долі зробили нас цікавою для сторонніх сім’єю.

Моя мама пішла з життя, коли я закінчувала школу, тож останній рік навчання про нас з татом дбала бабуся. Мама мала хронічні захворювання і проблеми з серцем, тому лікарі не рекомендували їй народжувати. Але вона була сильною і не поступилась. Народила мене всупереч прогнозам медиків. І роками виховувала, хоча лікарі продовжували лякати діагнозами. Мама жила! Заради мене, заради нашої сім’ї! Вона була поруч стільки років, дарувала мені опіку, тепло своїх рук, повагу та цінні життєві підказки. Вона навчила мене дуже важливих речей і допомогла обрати професію. Вона стільки для нас зробила! І таки пішла… пішла, виконавши свою місію. Пішла, здивувавши медиків своєю стійкістю та жагою до життя.

Після школи я вступила до інституту та почала у вільний час працювати. Малювала листівки та зображення до календарів, шила одяг. Спочатку прості речі – спідниці, легкі літні сукні, а потім навчилась кроїти піджаки, зшивати брюки. Коли зайнялась оздобленням костюмів для танцівниць, стала заробляти більше тата.

Щоб з модельєра перекваліфікуватись у дизайнера інтер’єрів, довелось ходити на курси, але це було, коли я познайомилась з Ярославом.

Романтика перших зустрічей і прогулянки набережною, що так зблизили нас, я не забуду ніколи. Ярік поводився як джентльмен, дарував квіти, запрошував на вистави. Він був дуже галантним та уважним. Зовсім не таким, як більшість хлопців, що мене оточували.

Наш роман був нетривалим, бо вже за пів року коханий запропонував переїхати до нього, і я погодилась. Дипломну писала вже у квартирі Ярослава.

Спочатку ми не реєстрували свої відносини, бо і так були безмежно щасливі. А потім, час, прожитий разом, показав, що ми готові до нового рівня стосунків. Ярік хотів дівчинку, а я мріяла про хлопчика.

Ні, я не народила двійню, але нам дуже пощастило. Донечка з’явилась саме тоді, коли справи у тата почали стрімко покращуватись і він отримав можливість відкрити свій невеличкий офіс. Цей бізнес не тільки годував нас, а й дав можливість взяти помічницю і зробити ремонт у квартирі.

Я знову почала працювати, коли Діанка пішла до садочка. Щоб набратися досвіду, довелось спочатку працювати менеджером у будівельному магазині, а потім у команді молодих та активних дизайнерів відомого в нашому місті бюро.

Я добре пам’ятаю той ранок, коли батько познайомив мене зі своєю майбутньою дружиною. Був лютий, але всі очікували на потепління, бо вже три дні сонце висушувало асфальт та гріло вуличних котів. Зранку погода раптово змінилась і пішов дощ, а потім сніг. Я допивала каву і думала, у що краще взути Діанку. Аж тут задзвенів мобільний.

Льоля, ти вдома?

Привіт, тату. Так. Але за хвилин п'ятнадцять вийду. Сьогодні моя черга відводити Діану.

Ми хотіли з тобою зустрітись.

Ми?

Я і Маргарита Іванівна. Ми хотіли до вас зайти.

Ну… добре. Заходьте після дев’ятої.

Тато знав, що зранку ми переважно вдома. Ярослав з’являвся у офісі після одинадцятої, а я мала більшість зустрічей по обіді.

Маргарита Іванівна мені не сподобалась. Мені і година не знадобилась, щоб зрозуміти, що ця Маргарита та наша Поліна одного поля ягідки. Але я хотіла бачити тата щасливим, тому нічого йому не сказала.

Коли вони одружились, молода була у білій сукні, а мій тато у синьому костюмі. Він ніколи не носив костюми. І краватки. А на урочисту церемонію одягнув. Ця жінка змінила його. Певно, він її покохав.

З мачухою я була ввічливою, спілкувалась привітно, на свята обох запрошувала в гості. Вона щоразу намагалась потоваришувати зі мною, запитувала про особисте, давала поради. Але я вперто тримала дистанцію. Тож з часом наші відносини встановились на певному рівні нейтралітету.

Батьки Ярослава розлучились давно, тому, я знайомилась з кожним окремо. Звісно, ще тоді, коли Ярослав запропонував мені жити разом. Тато Яріка мав жінку, тож мене познайомили одразу с Миколою Євгеновичем та Поліною Володимирівною.

Льоля, - почала вона розмову, - а чим ти займаєшся?

Навчаюсь в інституті технологій та дизайну і працюю.

Що, на заочному вчишся?

Ні, на стаціонарі. Працюю переважно вечорами та на вихідні.

А яка в тебе спеціалізація?

Художнє моделювання. Я займаюсь дизайном одягу. Але цікавлюсь також дизайном інтер’єрів, тож планую піти на курси.

Не розпорошуй себе, дівчинко. І взагалі, ти тепер майже заміжня. Маєш більше часу приділяти не навчанню, а чоловікові. Правильно я кажу, Миколо?

Микола Євгенович підняв очі від газети і, незрозумівши, про що його запитують, про всяк випадок погодився.

Тоді в нашому житті ще не було Маргарити Іванівни, але я в мить відчула, як міцно довкола мене намотується липке павутиння уваги всезнаючої та впевненої у собі Поліни Володимирівни.

На противагу неприємній свекрусі номер два, я отримала надзвичайно цікаву та інтелігентну свекруху номер один. (Послідовність номерів я уявно встановила сама, але не за характерами, а тому що мама Ярослава була нам більш близькою). Тетяна Семенівна одразу мені сподобалась і ми знайшли спільну мову. Розумна, вольова, стильна і дуже гарна жінка займала високу посаду, тому не мала часу на пусті балачки. Вона щиро цікавилась нашим життям, але зрідка дозволяла собі давати поради. Допомагала, до свят передавала подарунки та ніколи не приїздила в гості. А коли ми одружились, і у нашому житті з’явилась Діанка, щаслива бабуся стала кликати нас на гостини, бавилась з онукою, була уважною і привітною.

На п’ятиріччя Діани ми запросили усіх родичів. Це рішення далось нам з чоловіком важко, бо всі ці роки ми намагались робити так, щоб головні жінки наших родин не зустрічались. Самостійні, вольові та принципові, вони ніяк не могли потоваришувати, а навіщо нам конфлікти у сім’ї?  Аж тут, випадок усе змінив, і тепер, в залі кафе, прикрашеному кольоровими кульками та квітами, я чекаю на мачуху та двох свекрух. Ситуація комічна і трагічна водночас. Наші родини мають спільних друзів, тому, я певна, кожна жінка немало чула про інших. Мабуть сьогодні всі вони ретельно готуються до свята. І я хвилююсь, щоб день народження донечки не перетворився на змагання типу «Жінка року».