Галушки

Бабця Ніна мала трьох дітей, п’ятеро онуків та шістьох правнуків. Жила в невеличкій квартирі на Виноградарі та щомісяця старанно розподіляла на всіх пенсію. Хоча б по десять гривень, але кожному давала.

Колись Ніна Василівна жила у власній двокімнатній хаті, мала невеличку ділянку та худобу. Спочатку займалась господарством, потім працювала у колгоспі. Подружнє життя не склалося. З чоловіком розлучилась, коли менший син ще у школі навчався. Але справлялася. Тягнула дітей, була вправною господинею і про себе дбала. А коли діти виросли й одне за одним поїхали до Києва, продала хату і помчала до столиці.

Спочатку мала куток у родичів – троюрідна сестра по батькові жила тут разом з дочкою та зятем. Потім знімала кімнату у симпатичної самотньої жіночки, а пізніше переїхала у санаторій до Пуща-Водиці – влаштувалась туди на роботу. У селищі розміщувалось багато таборів, будинків відпочинку та інших лікувально-оздоровчих закладів. Крім того, тут були елітні дачі. Тож у санаторії Ніні подобалось найбільше – завжди було людно і цікаво. Коли мала вихідний, їздила з Пущі трамваєм на Поділ, на базар, продавала смажене насіння. Трамвайна колія йшла через ліс, шлях не близький. І, сидячи на червоному, не дуже зручному кріслі, Ніна часто згадувала минулі роки. Подруг, батьків, чоловіка… своє господарство, рідний колгосп. І тоді їй ставало сумно. І вона втирала краєм хустки сльози і вдивлялась у скроні дерев, що певно бачили ще неелектрифіковану трамвайну лінію.

Так і жила, від зарплатні до зарплатні, від літа до осені, від зими до весни.
Коли дочка вийшла заміж, переїхала до зятя. І Ніна знову відчула себе потрібною, почала насолоджуватись родинним теплом. Допомагала у хатніх справах, готувала, в’язала на продаж різні речі гачком та виготовляла шикарні, кольорові доріжки. Йшли роки і найменший син теж зібрався одружуватись. Щоб фінансово допомогти молодятам та отримати житло, Ніна влаштувалась двірничкою. Так і працювала не один рік. Влітку та весною було не дуже важко, а от взимку доводилось кригу залізним кайлом ламати і з п’ятої ранку посипати тротуари піском. Восени листя вкривало подвір’я майже щохвилини, але це не бентежило працьовиту жінку. Вона любила осінню пору, жовте, червоне та руде листя, цупкі каштани. Згадувала власний сад та колгоспні поля з налитою пшеницею. І на серці ставало тепло і затишно. Тоді їй здавалось, що й у місті восени приємне повітря. Свіже, ароматне.                          

Час спливав швидко і все змінювалось. Народились онуки, діти влаштувались на хороші місця, почали себе забезпечувати та й мамі помагати. Ніна Василівна отримала житло та переїхала туди з меншим сином, невісткою і онукою. Допомагала виховувати дівчинку, готувала, все ще в’язала на продаж кольорові килимки та теплі шкарпетки і час від часу торгувала тим скарбом на базарі. Коли мала підросла, роз’їхались. Розміняли квартиру на дві та й зажили всі окремо. Ніна Василівна опинилась на Виноградарі, а син з родиною на Південній Борщагівці.

Багато років Ніна Василівна жила одна. Часом навідувалась до дітей, іноді запрошувала онуків. Бувало влітку її брали на море або на озера. Донька та старший син інколи запрошували погостювати на тиждень-другий. Аж ось, за дверима опинилась онучка з валізою. Запитала, чи можна пожити. Бабуся жінка мудра, нічого зайвого казати не стала, запросила Оленку до кімнати і пішла до кухні, вечерю готувати. Виявилось, Оленка збирається розлучитись з чоловіком. Посварились, взяла таксі та приїхала до бабці. До батьків вертатись соромно – рік минув, як заміж вийшла, тому сюди. Знала, що бабуся не сваритиме, нагодує і не вижене.

Доки онука розпаковувала речі, Ніна Василівна зробила її улюблену страву. Підготувала круте, трохи підсолене тісто на яйцях та пшеничній муці, поставила воду, дочекалась доки закипить та почала формувати невеличкі кульки, розміром з квасолину. Кидала їх у підсолений окріп і розповідала Оленці сімейні новини. Доки наїдки варились, швиденько підсмажила дрібненько порізане сало. Готові галушки подала разом зі шкварочками – Оленку за вуха не відтягнути! З дитинства обожнювала і з вершковим маслом, і без соусів. Наїлися, випили по склянці узвару та пішли до кімнати.

Ніна Василівна, звичайно, все зрозуміла. І, щоб не зачіпати за живе, почала розповідати про своє дівоцтво.

• Знаєш, Оленко, коли я зустріла твого дідуся, він був військовим. Як твій Сашко. Ми познайомились на танцях і він одразу мені сподобався. Статний такий, з вусами, у чистісінькій сорочці та начищених чоботах. А я тоді мала довгі коси і дуже гарно вкладала їх у величезні такі баранці.

Оленка поглянула на бабусю та спробувала уявити її з косами. Скільки пам’ятала, бабця мала сиве, рідке волосся… Хоча ні, коли була малою і просиналась о четвертій ранку, щоб подивитись, як вона в’яже, Ніна Василівна мала іншу зачіску. Точно! І на світлинах з ювілею, коли Оленці було кілька років, бабуся була у гарній, довгій сукні та мала величезну, якось вигадливо зачесану копну волосся коричневого кольору.

• А потім, – продовжувала Ніна, не помітивши, що мала занурилась у спогади, – я народила Сергія. Чотири роки потому Олю, а останнім – твого татка. І ми були найщасливішою родиною у світі!
• Бабусю, та ж ви одна виховували дітей. Мені мама розповідала.
• Ну, сама я залишилась значно пізніше… Знаєш, якою ми гарною парою були? Все село задивлялось! Бувало, йдемо разом по центральній вулиці, а всі баби обертаються. Бо він у мене красенем був. Високий, у плечах широченний, волосся кучеряве – як намальований. І я теж тоді файною була. Волосся мала густе, довге і фігуру ладну. Пам’ятаю, сусідка дістала мені два шматки білої тканини, то я собі сукні пошила. Виглядала, як лялька! Бо і туфлі лаковані мала – мама свої віддала.