Рушники

Оксана з Олегом вже п’ять років жили разом, коли нестало баби Ліди. Після неї залишились деякі пожитки, майже тисяча гривень на рахунку у Ощадбанку, кури та старенький будинок у селі Митаївка, Богуславського району, Київської області.

Весь цей скарб ані трохи не цікавив подружжя. Оксана працювала арт-директором відомої у столиці фото-студії, а чоловік очолював представництво чеської компанії, тож ділянка зі старою хатою їх зовсім не приваблювала.

Ключі від будинку Оксана дала сусідці, бабі Ганні, і попросила її розібрати речі. Курей, одяг і посуд дозволила забрати, а меблі просила залишити. Кілька світлин у рамках, ікони та рушники, що бабця вишивала власноруч, хотіла забрати собі на згадку. Зібрала все до купи, зав’язала у простирадло і… залишила у кутку.

Коли за рік Олег та Оксана приїхали до села, будинок не впізнали. Чудовий фруктовий сад позаростав будяками і якоюсь зеленню, гілки сплутались. Стежка поросла травою, а на городі за будинком були такі бур’яни, що і скосити не вдалося б. Взимку, певно, було багато снігу, бо дах сараю для дров частково провалився. Та й стіни будинку виглядали кепсько.

Оксана прочинила рипучі двері і зайшла до прохолодних сіней. Затхле повітря та сирість, павутиння і сміття перетворили хату баби Ліди на будинок з привидами. Тут було моторошно і порожньо.

Не витримавши напруження, жінка повернулась на двір. Обійшла хату, перевірила дверцята криниці. Заглянула до порожнього сараю. Поправила лози винограду і звернула увагу, що паркан у кількох місцях похилився.

Чоловік копирсався біля машини, але Оксана запропонувала йому піти до озера. Воно мало бути внизу, там, де була межа їхнього городу. Кущі трохи затулили стежку, але продертися можна було.

З пагорба відкрився чудовий краєвид. Село, розташоване біля озера, яке утворила річка Боярка, лежить на схилах. Майже всі будинки та єдина вулиця знаходяться по один бік озера, а нижчий берег – з іншого боку. Ділянки усіх сусідів виходять до води і межі між ними майже непомітні, тому, скільки око може вхопити, видно зелені пагорби, дерева та бузкові кущі. Озеро виблискує на сонці та, наче величезне люстерко, відображає частину схилів.  Біля лівого берега видніють човни. Мабуть рибалки чатують на здобич.

Спочатку пара пройшлася берегом. Потім присіли біля куща жасмину. Олег пригорнув дружину.

Не сумуй, кохана. Це все спогади, а життя триває. Поглянь, яка краса.

Назад повертались повільніше, бо вгору йти було значно важче. Кілька разів зупинялись, розглядали околиці. Оксана згадала, як у дитинстві каталась з цих пагорбів на санчатах та як бігала наввипередки з бабусиним Сірком.

Мабуть тоді у тебе були кумедні червоні щічки та величезна тепла шапка, –  зауважив Олег, та поцілував дружину, ніжно взявши її обличчя у долоні.

До хати увійшли разом. Олег перечепився через якийсь жбанок та вилаявся. Половиці тихенько поскрипували, а по кутах декоративними пасмами звисало павутиння.

Дивись, а меблі ніхто не покрав. Мабуть, сусіди приглядали за хатою.

У кутку валявся якийсь клумок. Оксана зазирнула туди і розревілась. Згадала, як збирала картини та ікони, статуетки, фотокартки та рушники. Ті самі, барвисті, вишиті бабусею ще до власного весілля. І дуже вишукані, оздоблені червоним та чорним хрестиком – для ікон.

Як вона могла забути цей скарб?

Оговтавшись від спогадів, витерла сльози і пішла готувати обід. Чоловік допоміг нарізати свіжий хліб, який вони дорогою придбали у місцевому ларьку, а Оксана  нашвидкуруч приготувала салат та порізала ковбасу і сир, які вони привезли з собою.

Сіли обідати. І тільки тоді Оксана помітила, що біля шафи, майже у кутку, висять під стелею зв’язки різних корінців, пучки сухих квітів та трав, а біля дверей гірлянди часнику та цибулі. Згадала, як бабуся збирала лісові ягоди та різнотрав’я, сушила на горищі, а іноді й тут, на кухні. Підійшла ближче, щоб роздивитись. Зняла кілька гілочок, аби заварити чай.

Неймовірний аромат, яким одразу наповнилось повітря, нагадав про довгі зимові вечори та невимовне щастя, яке відчувала ще дівчинкою. Тоді Оксанка подовгу сиділа на цьому стільчику та пила духмяний трав’яний чай, доки бабуся вимішувала тісто і пекла пиріжки. Бабця знала десятки рецептів та властивості кожної гілочки, розповідала онуці дивовижні історії зцілення і розказувала, де саме такі трави слід збирати. Звісно, малу ці подробиці не дуже цікавили, а от сьогодні Оксанка багато віддала б, щоб знову почути бабусин голос і отримати можливість разом піти до лісу за цілющими дарами природи.   

Після обіду вирішила перевірити шафи. Дещо залишилось – певно, не все підійшло сусідським бабам. Ось, зелена хустка з квітами, і синя, гаптована сукня, в якій баба Ліда фотографувалась на паспорт у сорок п’ять. Знайшлась і серветка, якою затуляли телевізор, і кольоровий килимок, який бабуся стелила на лаву, коли з’їжджалися гості. 

У серванті лежали старі фотографії. Чорно-білі, трохи пожовклі. Більшість старанно підписана олівцем. Бабуся навчалась тільки чотири класи, писати майже не вміла і робила багато помилок, але на багатьох світлинах проставила імена та дати.

Оксана розглядала фото, які сотні разів бачила у дитинстві, і сльози котились її щоками. Ось тут її мама. Зовсім юна, мабуть, десь у райцентрі. А тут бабуся і дідусь разом. Світлини з весілля батьків, з баби Лідиного ювілею, кілька фотографій малої Оксанки. Взимку її сфотографували у тій заячій сірій шубці, а влітку, в коротенькій сукні біля величезного куща папороті.

Оксана старанно зібрала всі речі та попросила чоловіка віднести пакети до машини. Залишатись вони не планували, бо хотіли лише глянути, у якому стані будинок. Олег ще навесні запропонував продати успадковану хату та тільки зараз знайшли час на візит.