І зворушливо, і лячно

Красива жінка у червоному чекала на таксі. Вона схвильовано вдивлялась у кінець вулиці, туди, де дорога губилась за невеличким пагорбом. Через мерехтіння ліхтаря тінь її час від часу здригалася і здавалось, що жінка тремтить від холоду.

Машина прибула вчасно. Вона ледь помітно, але привітно, кивнула водієві і сіла на заднє сидіння. Скільки себе пам’ятала, не любила їздити на передньому. Чи то бажання тримати дистанцію з незнайомими людьми, чи то віра у безпеку змушували її відкривати задні дверцята, вона й сама не знала. Радіо було увімкненим, тож довелось слухати сучасні хіти. Пощастило. Водій виявився небалакучим. Лише адресу перепитав та й поринув у власні думки. Вона подумки подякувала йому.

Бабуся вправно готувалася. Підсмажила яєчка, нарізала ковбаску, дістала квашеної капусти, залишки сиру й хліба, поставила на стіл глечик з компотом. Марина зателефонувала їй по обіді. Як завжди, запитала про здоров’я бабці та настрій дідуся. Не забула й про кицьку Мурку. Пожартувала, розповіла новини, а потім сказала, що планує забігти після роботи.

• Діду, чи чуєш? Глянь-но, котра година?
• Я вже новини подивився, певно, десь на пів восьму.
• Я кажу подивись на годинник, а він мені за зірками час вираховує! Знаю, що не ранок. Марину чекаю. Сказала, що після роботи заїде.
• Чого ж ти мені раніше не сказала? Я б до базару сходив. Ягід купив би. Вона так малину любить!
• Старий, ти вже з розуму вижив. Які ягоди? Люди вже картоплю повизбирали, а ти про ягоди згадав. Геть здурів! Правду кажуть люди – старе, як мале…
• Тю… так воно теє.. жовтень вже, чи що? Коли те літо промайнуло?... Запхались у цю клітку на поверсі, тепер ані землі не бачу, ані світанків над лугом. Час летить, а ми у кріслах сидимо, альбоми гортаємо…

Авто зупинилось біля під’їзду. Жінка розплатилась і вийшла. Уважно подивилась на будівлю, наче згадуючи дитинство. На тополі, що закривали своїми міцними стовбурами сусідню п’яти поверхівку. На дитячий майданчик. На паркан старенької школи і на небо. Низьке, сіре, пересипане темним шматтям хмар, осіннє небо.

Забігла на четвертий східцями. Наразі на підборах важче, ніж підлітком у балетках. Сама собі посміхнулась. У цій квартирі пройшло її дитинство. Тоді старенькі жили біля Богуслава, у чарівному, невеличкому селі. А вона тут мешкала з батьками, сестрою та братом. Виросли. Розлетілись світом, наче сім’я кульбабок, підхоплене вітром. Сестра до себе у Словенію батьків забрала. Довелось бабцю з дідом перевезти до міста. Так доглядати зручніше.

Сьогодні не тільки з харчами приїхала. З новиною. Не хотіла таке по телефону розповідати. Тільки віч-на-віч. Бо обожнювала бабусю! Це ж вона розповідала неймовірні казки. Вона пекла хліб та найсмачніші у світі пиріжки з маком. Вона допомагала їй з дітьми, коли Марина розлучилась. Вона вислуховувала, давала слушні поради, завжди підтримувала.

Прочинила двері. Скрипнули, та ніхто не почув. Дідусь сидить у кімнаті. Газету гортає. Бабуся кружляє біля столу на кухні. Марина зняла взуття і пальто. Поставила на підлогу пакети з наїдками. Зачарована, зупинилась в кутку. Вкотре захоплено милувалась рухами старенької. Немолода, але така красива. Довге волосся зібране і майже повністю сховане під шовковою хустинкою. Домашня сукня яскрава. Фартух улюблений одягнула. Той, що дівчатка її колись прабабці подарували. Руки трохи тремтять. Щось тихенько наспівує. І здається сяє – тим особливим теплим, спокійним, рівним світлом, яке ледь помітне довкола людей з добрим серцем та відкритою душею.

• Бабусю, я так люблю тебе! – промовила.
• Мариночко, рідненька, гукнула б! Бач, я й не почула, як ти зайшла. Діду, допоможи!

І за хвилину вона міцно обійняла онуку, розцілувала, відійшла на крок, щоб помилуватись.

Сіли за стіл. Старенькі пригощали, розповідали новини, згадували минуле. Бабця тричі втирала сльози, коли згадували про Маринчиних батьків, що тепер лише кілька разів на рік приїздили в гості. Про правнуків, що ростуть у інших країнах.   

Марина випила склянку компоту, встала і підійшла до старенького комоду, дзеркало якого тепер стало величезним панно з кольоровим пазлом сімейних світлин. Погляд ковзнув по усміхненим, рідним обличчям. Затримався на старшій донечці – Ярославі. Її дівчинці вже 18. Самостійна, гонорова, смаглява і дуже красива. Навчається, працює. Хоче бути лікарем і рятувати людей. І стане чудовим хірургом. Неодмінно.

• Бабусю, діду – я хочу вам дещо сказати. Знаю, що цю новину мали б повідомити Ярослава з Андрієм. Але, не можу втриматись. Я дізналась учора. І ніч не спала. Стільки емоцій, стільки думок!.. І зворушливо, і лячно…

Не втрималась. Підбігла. Обійняла здивованих бабусю та дідуся. Цілувала у скроні, цілувала їм руки. Такі тендітні, зморщені, заплямовані нещадними роками, теплі і рідні. Сльози котилися щоками, ковзали по блакитному комірцю блузи і танули від гарячих обіймів. Нарешті прошепотіла: «Через пів року Я стану бабусею! Ярослава вагітна». «Марино!» – тільки й плеснула руками бабця. «Бач, Марусю, і праправнучка дочекались! Господь нас любить! – непомітно витер скупу чоловічу сльозу дідусь – «Дай Боже на руках потримаємо!»

Марині 38. Її бабця стала матір’ю у 17, бабусею у 40, прабабцею у 60.  «Хіба то не найбільше щастя, бачити як зростають покоління, радіти нащадкам і мати здоров’я, щоб запрошувати, частувати, милуватись рідними» – подумала Маруся і, як колись, голубкою пригорнулась до Степана.