42-45

РОЗДІЛ 42

Через два дні після Марка отямився і Карлос. Його пробудження було значно спокійнішим; до того часу протокол лікування був уже відпрацьований, а його доза нейротоксину була, очевидно, меншою. Він пам'ятав лише фрагменти кошмарів і відчував безмежну вдячність за порятунок. Історія про плісняву, розказана лікарями, здалася йому дикою, але він був радий будь-якому раціональному поясненню, яке знімало з нього тягар гріховних видінь.

Коли криза минула, а Марк і Карлос почали довгий шлях до відновлення, Аня зрозуміла, що в неї залишилася одна незакрита справа. Зої.

Її перевели зі звичайної лікарні в Сарагосі до приватного реабілітаційного центру на околиці Мадрида. Діагноз: струс мозку середньої тяжкості, ускладнений дією невідомого токсину і психологічною травмою. Джейк і решта команди, розбивши наметовий табір в саду клініки, чекали на її одужання, попутно знімаючи "драматичну" історію про боротьбу їхньої подруги за життя.

Аня знайшла Зої в її палаті. Вона сиділа на ліжку біля великого вікна, що виходило в сад. Вона була бліда, підстрижене рожеве волосся відросло і втратило колір, а на скроні був невеликий пластир. Її звична енергія зникла, залишивши по собі тиху, крихку втому. Коли Аня увійшла, вона лише ледь помітно кивнула, не відводячи погляду від саду.

Аня сіла на стілець поруч. Кілька хвилин вони сиділи в мовчанні.

«Як ти?» – нарешті запитала Аня.

«Лікарі кажуть, пощастило. Що якби не той удар головою, я б, можливо, ніколи не вийшла з того... стану, – Зої говорила тихо, майже без емоцій. – Кажуть, що фізичний шок ніби "перезавантажив" мій мозок і вирвав з трансу. Смішно, так? Впала і отямилася».

Вона повернулася і подивилася на Аню. У її очах більше не було ні флірту, ні зухвалості. Лише тінь пережитого жаху.

«Я пам'ятаю все, – прошепотіла вона. – Як падала, як летіла... Але я також пам'ятаю те місце. Ту енергію. Це було так... привабливо. Як сирена, що співає тобі, обіцяючи все на світі, і ти знаєш, що вона розіб'є тебе об скелі, але ти все одно пливеш».

Вона здригнулася. «Знаєш, що найстрашніше? Частина мене хоче повернутися туди».

«Я знаю це відчуття», – тихо відповіла Аня, згадуючи свою першу зустріч з видінням біля озера.

«Джейк хоче, щоб я розповіла все на камеру. Каже, це буде "вершина нашої кар'єри". Каже, я можу стати іконою, "дівчиною, яка вижила в пеклі", – в її голосі пролунала гірка іронія. – Він не розуміє. Це не було пекло. Пекло – це повертатися звідти і знати, що звичайний світ вже ніколи не буде таким же яскравим».

Вони знову замовкли. Аня не знала, як її втішити. Але, можливо, слова й не були потрібні.

«Твої книги… – раптом сказала Зої. – Щоденник того ченця… Ти мала рацію. Це не гра». Вона знову подивилася на Аню, і в її очах з'явилося щось нове – глибока, вистраждана повага. «Дякую, що намагалася мене зупинити. І вибач. За все».

Аня лише кивнула. Між ними більше не було стін. Не було мисливиці і жертви, зухвалої ютуберки і серйозної вченої. Лише двоє жінок, які зазирнули за край безодні і дивом повернулися назад.

«Вони знайшли щось проти цього?» – запитала Зої.

«Здається, так. Як не дивно, трава, яку так любить твоя команда», – ледь помітно посміхнулася Аня.

На обличчі Зої вперше з'явилася тінь її колишньої посмішки. «От чорт. Виходить, Джейк таки був правий. Це був "духовний збір"». Вона зітхнула. «Тільки от духи виявилися трохи занадто реальними».

РОЗДІЛ 43

Національний інститут біологічних наук, Мадрид. Кілька тижнів потому.

Прес-конференція була подією світового масштабу. У залі зібралися журналісти з BBC, CNN, Nature, Science – увесь цвіт наукової та новинної журналістики. Спалахи фотокамер, гул десятків голосів, прямі трансляції в інтернет. Світ завмер в очікуванні, щоб почути деталі про сенсаційну знахідку – "грибок-сукуб".

На сцені, за довгим столом, сиділи доктор Рубіо, представники іспанського уряду та Всесвітньої організації охорони здоров'я. І в центрі, як головні герої цієї неймовірної історії, – Бен та Аня. Вони виглядали втомленими, але зосередженими.

Доктор Рубіо першою взяла слово. Вона розповіла про науковий аспект відкриття: про унікальну генетику Aspergillus Morte-Somnium, про механізм дії нейротоксину, про успішне застосування синтетичних каннабіноїдів як ефективного антагоніста, що дозволило врятувати життя двом членам експедиції і стабілізувати стан третьої. Вона говорила про необхідність подальших досліджень і про те, що монастир Сан-Обскуро назавжди буде закритою зоною біологічної небезпеки.

Потім слово надали Бену. Він розповів про археологічний бік справи, про важливість знахідки для розуміння історії та про трагічну загибель професора Олбрайта. Він говорив чітко, професійно, дякував своїй команді.

А потім мікрофон передали Ані. І атмосфера в залі змінилася. Вона не стала говорити про шифри чи дати. Вона вирішила розповісти іншу історію.

«Сьогодні всі говорять про науковий прорив, – почала вона, і її спокійний голос змусив зал затихнути. – Але ми б не сиділи тут, якби не двоє людей, які зробили це відкриття ще п'ятсот років тому. Чоловік, на ім'я Матео. І, що важливіше, жінка, на ім'я Елара».

Вона вивела на великий екран за собою два зображення. Одне – фотографія сторінки з щоденника Матео. Друге – сканований малюнок канабісу з травника Елари.

«Елара не була відьмою, – твердо сказала Аня, дивлячись прямо в камери. – Вона була вченою. Цілителькою. Ботаніком. Вона була жінкою, чий розум і допитливість випередили її час. Вона першою зрозуміла природу "хвороби сновидінь". Вона першою знайшла спосіб протистояти їй. Те, що сьогодні доктор Рубіо називає "ефективним антагоністом на основі каннабіноїдів", Елара називала "травою, що зачиняє двері перед демоном"».

По залу прокотився здивований шепіт.

«Але за свої знання, за свою сміливість думати інакше, вона заплатила найвищу ціну. Її звинуватили в чаклунстві. Її катували. І її спалили на вогнищі. Не за злочини, яких вона не скоювала, а за правду, яку її сучасники були не готові почути. Історія, яку ми розкопали, – це не лише історія про грибок. Це історія про те, як страх і невігластво можуть перетворити цілительку на відьму, а ліки – на диявольське зілля».