25-29

РОЗДІЛ 25

Монастир Сан-Обскуро. 1488 рік.

Незламність Елари стала для Домінікуса особистою образою. Його влада, його авторитет, його методи – все це розбилося об мовчання однієї жінки. Він розумів, що продовжувати фізичні тортури безглуздо; вона радше помре, ніж заговорить. А йому потрібні були не просто її страждання, йому потрібне було зізнання. Йому потрібна була історія – детальна, переконлива, така, що задовольнить його начальство і зміцнить його репутацію невтомного борця зі злом.

І він вирішив зайти з іншого боку. Якщо він не міг отримати свідчення від неї, він виб'є їх з когось іншого.

Його вибір впав на брата Симеона. Молодий, вразливий послушник, який вирізнявся не стільки благочестям, скільки боязкістю. Він був одним із тих, хто зблід і ледь не знепритомнів під час перших тортур Елари. Домінікус побачив у його очах не співчуття, а слабкість. А слабкість – це глина, з якої він умів ліпити будь-які "істини".

Симеона викликали до бібліотеки пізно вночі. Йому сказали, що інквізитор хоче поставити йому кілька додаткових запитань. Коли молодий монах увійшов, він побачив Домінікуса, що сидів за столом. Але цього разу поруч з ним був не лише кат, а й оголена, ледь жива Елара, знову прив'язана до рами.

«Брате Симеоне, – почав Домінікус своїм м'яким, зміїним голосом. – Твоя душа чиста. Я бачу це. Але ти щось приховуєш. Страх закриває твої уста. Сьогодні ми допоможемо тобі звільнитися від цього страху».

Симеон почав заперечувати, лепечучи, що нічого не знає. Але інквізитор його не слухав. Він кивнув кату.

«Покажи брату, що буває з тими, хто покриває відьом».

Кат взяв довгу, тонку голку і, підійшовши до Елари, повільно встромив її їй під ніготь. Елара зашипіла від болю, її тіло вигнулося.

Симеон закричав і відвернувся.

«Дивись!» – гаркнув Домінікус. – «Дивись на знаряддя диявола! Ти бачиш її біль? Чи ти бачиш, як її демонічна сила дозволяє їй терпіти те, чого не витримає жодна людина?»

Він підійшов до Симеона, поклавши важку руку йому на плече. «Я знаю, ти бачив її, брате. Ти бачив її на шабаші в лісі. Ти бачив, як вона танцювала гола в місячному світлі. Ти бачив, як вона цілувала козла, самого Сатану. Скажи правду, і її страждання закінчаться. Мовчи – і ти розділиш її долю, як її співучасник».

Тортури продовжувалися, але тепер вони були спрямовані не на Елару, а на Симеона. Кожен її стогін був ударом по його слабкій волі. Кожен рух ката був загрозою, спрямованою на нього. Його свідомість почала руйнуватися. Межа між реальністю і тим, що йому нашіптував інквізитор, почала стиратися.

Його прикували до стіни. Йому погрожували тими ж кліщами, які вже побували в жаровні. Його власні страхи, фантазії і нав'язані інквізитором образи сплелися в єдиний, жахливий кошмар. Він уже й сам не розумів, що було правдою, а що – вигадкою. Він просто хотів, щоб це припинилося.

І під ранок, знесилений і зламаний, він здався.

«Я бачив... – прохрипів він, його голос був ледь чутним. – Я бачив її... у лісі...»

Домінікус подався вперед, його очі горіли. «Що ти бачив? Говори!»

«Вона... вона була з іншими жінками... вони співали...» – він повторював слова, які годинами вбивав у нього інквізитор.

«І він був там? Господар її? Темний пан?» – підказував Домінікус.

«...Так... – схлипнув Симеон. – У вигляді... великого чорного цапа... Вона цілувала його... під хвостом...»

Цього було достатньо.

Домінікус відпустив його, наказавши віднести до келії. Він переможно подивився на Елару, яка спостерігала за цією сценою з порожніми очима. Її тіло було понівечене, але найстрашнішою раною був цей злам волі іншої людини, який відбувся на її очах.

Наступного дня протокол допиту брата Симеона, детально і барвисто розписаний писарем інквізиції, був зачитаний перед усім монастирем. Його "зізнання" стало головним доказом, наріжним каменем справи. Воно підтверджувало всі їхні найгірші страхи. Тепер у них був свідок. Тепер вони мали повну картину.

Матео слухав це, і його серце обливалося крижаною водою. Він знав, що Симеон бреше. Він знав, що ці слова були вкладені в його вуста під тортурами. Але він також бачив обличчя інших ченців. Вони вірили. Вони хотіли вірити. Ця брехня давала їм просте і зрозуміле пояснення.

Тепер справа була не в тому, щоб довести невинуватість Елари. Тепер будь-хто, хто насмілився б засумніватися у свідченнях Симеона, автоматично ставав співучасником відьми.

РОЗДІЛ 26

Археологічний табір біля руїн Сан-Обскуро. 2024 рік.

Відкриття схованки за вівтарем було для Ані моментом тріумфу, змішаного з моторошним відчуттям дежавю. Вона не просто знайшла артефакт; вона виконала волю людини, яка померла п'ятсот років тому. Вона стала його спадкоємицею.

Обережно, ніби це була найцінніша реліквія у світі, вона перенесла знахідки до бібліотеки і розклала їх на своєму робочому столі під яскравим світлом лампи. Бен стояв поруч, спостерігаючи за нею з сумішшю захоплення і тривоги. "Примарний патруль" теж намагався зазирнути, але Бен твердо виставив їх за двері, оголосивши, що це унікальна знахідка, яка потребує стерильних умов.

Аня почала з головного – туго згорнутого шкіряного футляра. Вона очікувала побачити щось подібне до першого сувою. Розгорнувши його, вона зрозуміла, що помилилася. Це було не просто кілька аркушів. Це був цілий зшиток пергаментних сторінок, густо списаних з обох боків тим самим складним шифром, який вона вже знала. Десятки сторінок. Це був не просто лист.

Це був щоденник.

«Боже мій, – прошепотіла Аня. – Він записав усе».

Поруч лежали інші предмети зі схованки. Глиняна люлька, проста, без прикрас. Кілька сухих гілочок невідомої їй рослини – "трава для сміху", як назвала її Елара у першому сувої. І маленький глиняний горщик, залитий воском. Це була аптечка першої допомоги для розуму, який перебував в облозі.