20-24

РОЗДІЛ 20

Археологічний табір біля руїн Сан-Обскуро. 2024 рік.

Відкриття про Зої та її нічну вилазку в бібліотеку стало для Ані не лише шоком, а й прозрінням. Це пояснювало багато, але й ставило нові питання. Вона зрозуміла, що "сукуб" не мав власного обличчя. Він був дзеркалом, що відображало і посилювало те, що вже ховалося в головах його жертв. І тепер вона тримала в руках головний ключ до всього – зашифрований сувій.

Вона повністю ізолювалася від зовнішнього світу, відмовившись виходити з бібліотеки навіть на їжу. Бен мовчки приносив їй термоси з кавою та контейнери з їжею, залишаючи їх біля входу. Він бачив її одержимість і вирішив не заважати.

Її стіл перетворився на центр криптоаналітичної операції. Вона сфотографувала кожну літеру сувою, занесла їх у комп'ютер і почала методичний, виснажливий процес дешифрування. Вона пробувала все: прості шифри заміни, поліалфавітні шифри, що використовувалися в той період, шукала ключі в біблійних текстах.

Години перетворювалися на дні. Її очі боліли від напруги, спина нила, але вона не зупинялася. Вона відчувала, що відповідь близько, що вона на порозі розгадки.

І на третю добу безперервної роботи вона знайшла ключ. Він був простим і водночас геніальним. Автор шифру використовував не літери, а назви рослин з одного середньовічного травника, який Аня якраз і каталогізувала кілька днів тому. Кожен символ відповідав першій літері назви певної рослини латиною.

Коли вона підставила ключ, хаотичний набір символів почав перетворюватися на слова. Слова, написані з відчаєм і поспіхом, п'ятсот років тому.

«...імені Божому, я, брат Матео, пишу цю істину, щоб майбутні покоління не повторили нашої жахливої помилки. Прокляття, що впало на нашу обитель, – це не витвір Сатани, а отрута, що народжується з пилу і тліну...»

Аня затамувала подих. Вона читала не просто історичний документ. Вона читала свідчення очевидця, яке дзеркально відображало те, що відбувалося зараз.

Матео детально, з холодною точністю літописця, описував усе. Смерті ченців. Симптоми – сильну втому, лихоманку і яскраві, еротичні сни. Він називав це Morbus Somniorum – "хвороба сновидінь". Він описував, як усі жертви скаржилися на один і той самий сон про рогату демоницю, і як, під тиском і страхом, вони почали стверджувати, що обличчя демона належить місцевій травниці Еларі.

Аня читала і відчувала, як по її спині біжать мурашки. Описи симптомів були настільки точними, що здавалося, ніби Матео описував Марка, Карлоса та інших. Він навіть згадав дивний, солодкуватий запах, який він пов'язував із чорною цвіллю на старих пергаментах.

«...вони звинуватили її, бо легше повірити у відьму, ніж у власну сліпоту. Інквізитор Домінікус лише дав їхньому страху ім'я та обличчя. Я намагався говорити, але мій голос потонув у хорі жаху. Вони не шукають істину. Вони вже її призначили...»

Сторінка за сторінкою, Аня занурювалася в трагедію, що розігралася в цих стінах п'ять століть тому. Це була не просто історія. Це був сценарій, який повторювався з моторошною точністю. Роль Елари, відьми-спокусниці, цього разу мимоволі грала вона. Роль Домінікуса виконував первісний страх, посилений ізоляцією і тепер ще й медійною істерією, яку роздував "Примарний патруль".

Щоденник Матео був не лише криком відчаю, а й науковим трактатом. Він висував теорію, що спори цвілі, потрапляючи в організм, отруюють розум, викликаючи яскраві видіння, що витягують з людини життєві сили, поки тіло не здається.

Аня відкинулася на стільці, відчуваючи суміш тріумфу і глибокого смутку. Вона знайшла відповідь. Це була не надприродна сутність. Це була біологічна зброя, створена самою природою і часом. Справжнє прокляття монастиря Сан-Обскуро.

Але разом із відповіддю прийшло й усвідомлення жахливої правди. Вона тепер знала, що сталося з Еларою. І вона розуміла, в якій небезпеці перебувала не лише її репутація, а й, можливо, життя. Бо коли масова істерія знаходить свою жертву, їй уже не потрібні докази.

Вона схопила свій ноутбук. Їй потрібно було негайно показати це Бену. І подзвонити в лабораторію. Вона повинна була переконати їх шукати не стандартні токсини, а щось абсолютно нове.

Часу залишалося дуже мало.

РОЗДІЛ 21

Монастир Сан-Обскуро. 1488 рік.

"Відкриття" Домінікуса змінило все. Оголена ганьба Елари та "доказ" її диявольської природи зняли з інквізитора будь-які обмеження, як божественні, так і людські. Тепер вона була не просто підозрюваною, а викритим монстром. А з монстрами, як він пояснював переляканим ченцям, розмовляють не мовою переконання, а мовою болю.

Наступний допит проходив уже не в бібліотеці, а глибоко під землею, у винному погребі, який швидко перетворили на камеру тортур. Тут панували сморід вогкості, поту і страху. Єдиним джерелом світла була жаровня з розпеченим вугіллям, що кидала на стіни танцюючі, демонічні тіні.

Елару, все ще нагу, прив'язали до дерев'яної рами, що нагадувала великий хрест. Її тіло, ослаблене голодом і спрагою, здавалося крихким і беззахисним.

Домінікус підійшов до неї, його обличчя в червоному світлі жаровні виглядало, як маска самого диявола. Його голос став спокійним, майже ніжним, що робило його ще страшнішим.

«Тіло видало тебе, жінко. Тепер черга за душею. Зізнайся у своєму союзі з Сатаною. Назви імена інших відьом з твого шабашу. Розкажи, які закляття ти використовувала, щоб убити божих людей. Співпрацюй з нами, і ми даруємо тобі швидку смерть через повішення, а не повільне очищення вогнем. Це милість Господа, яку я тобі пропоную».

«У мене немає в чому зізнаватися, окрім того, що я народилася з тілом, яке не сподобалося вашим забобонам, – відповіла Елара, її голос був тихим, але твердим. – А ваша "милість" пахне сіркою так само, як і ваші звинувачення».

Домінікус кивнув кату – одному зі своїх слуг, здоровенному, мовчазному чоловікові з порожніми очима. Той взяв з жаровні розпечені до червоного кліщі.