13-16

РОЗДІЛ 13

Монастир Сан-Обскуро. 1488 рік.

Після приїзду інквізитора життя в монастирі перетворилося на театр страху. Домінікус методично розбирав обитель на частини, допитуючи кожного, шукаючи найменші ознаки відхилення від норми. Він заборонив будь-які зібрання, окрім обов'язкових молебнів, де його проповіді про полум'я пекла змушували тремтіти навіть найстійкіших.

Матео, перебуваючи під підозрою, був фактично під домашнім арештом. Йому заборонили залишати територію монастиря і спілкуватися з ким-небудь без дозволу. Його єдиним притулком і, водночас, в'язницею стала бібліотека – те саме місце, яке він вважав джерелом зарази. Домінікус, у своїй зловісній іронії, доручив йому каталогізувати манускрипти зі старого, покинутого крила – того самого, де жили Лука і Філіппо.

«Можливо, працюючи серед гріховних залишків твоїх померлих братів, ти швидше прийдеш до каяття», – сказав йому інквізитор.

І ось, Матео сидів за масивним дубовим столом у самісінькому серці темряви. Повітря тут було особливо важким, густим від солодкуватого запаху плісняви. Пил танцював у смугах світла, що пробивалися крізь високі вітражні вікна. Тиша була такою глибокою, що він чув, як кров стукає у нього в скронях.

Він працював, намагаючись зосередитися на латинських текстах, але його думки були далеко. Він знову і знову прокручував у голові події останніх днів. Він розумів, що Домінікус просто збирає "докази". Рано чи пізно він накаже заарештувати Елару. І Матео буде наступним.

Минув полудень. Світло, що пробивалося крізь вікна, стало золотистим, довгі тіні почали розповзатися по підлозі, як чорнильні плями. Матео відчув, як на нього навалюється втома. Голодування під час покути і постійний стрес давали про себе знати. Він потер очі, і на мить йому здалося, що візерунок на пергаменті перед ним злегка розплився.

І тоді він це відчув.

Це не був звук чи рух. Це була зміна в атмосфері. Ледь помітне падіння температури. Відчуття, що повітря стало ще густішим, ніби хтось невидимий увійшов до приміщення. Волоски на його руках стали дибки. Це було те саме відчуття, яке він пережив у своїй келії.

Він повільно підняв голову, оглядаючи довгий, захаращений зал бібліотеки. Нічого. Лише стелажі, що тонули в напівтемряві, і стоси книг, схожі на могильні плити. Але відчуття присутності не зникало. Навпаки, воно посилювалося. Здавалося, щось спостерігає за ним із темряви між стелажами.

Його погляд ковзнув до кутка, де стояло старе, покинуте крісло Луки. І йому здалося, що тінь, яка падала на нього, на одну коротку мить згустилася і набула жіночих обрисів.

Він різко підвівся, перекинувши стілець. Гуркіт луною прокотився по залу. Тінь знову стала просто тінню. Але відчуття не минуло.

«Хто тут?» – тихо запитав він, і його голос прозвучав жалюгідно і слабо у величезному приміщенні.

У відповідь – тиша. Але тепер це була не просто тиша. Це була тиша, що вичікує.

Матео стояв, серце шалено калатало. Він знав, що там нікого немає. Його розум кричав йому, що це гра його власної, втомленої уяви, підсилена параноєю і самотністю. Це дія того, що він вдихав. Але первісний інстинкт, глибинний страх перед невідомим, говорив про інше.

Він відчув на своїй шиї легкий, холодний подих.

Здригнувшись, Матео обернувся. Порожнеча.

Але він знав. Вона була тут. Не у фізичній формі, як уві сні, а як присутність, як зла воля, що розлита в самому повітрі цього місця. Вона гралася з ним, насолоджуючись його страхом.

Він більше не міг тут залишатися. Схопивши один із манускриптів, з яким працював, він, майже бігом, попрямував до виходу, геть із задушливої темряви старого крила.

Вийшовши на світло, він жадібно вдихнув свіже вечірнє повітря. Він озирнувся на темні вікна бібліотеки. Нічого не було видно.

Але він знав, що вона залишилася там, у темряві, серед пилу і гниючих книг. І вона чекала. Чекала на ніч.

РОЗДІЛ 14

Археологічний табір біля руїн Сан-Обскуро. 2024 рік.

Присутність "Примарного патруля" перетворила табір на божевільню. Днем Джейк позував на фоні руїн, записуючи драматичні монологи про "портали в інший вимір" та "сексуальну енергію, що просочує саму землю". Вночі вони влаштовували свої полювання, блукаючи табором з камерами нічного бачення та приладами, що пищали і тріщали при будь-якому електромагнітному коливанні, викликаному мобільним телефоном чи мікрохвильовкою.

Для Ані це був персональний ад. Вона стала мимовільною зіркою їхнього шоу.

«Ось вона, наша "королева сукуба"!» – міг голосно прокоментувати Джейк, коли вона йшла до вбиральні. Лео постійно намагався зняти її прихованими ракурсами, ніби очікуючи, що в неї от-от виростуть роги.

Але найгіршою була Зої. Вона поводилася так, ніби між нею та Анею вже існувала якась інтимна змова. Вона постійно з'являлася поруч, пропонуючи то каву з коньяком, то свою куртку, коли вечоріло. Її компліменти були прямими, на межі вульгарності, а дотики – "випадковими", але занадто частими.

«Ти так напружена. Я бачу, як енергія застрягла в твоїх плечах, – могла сказати вона, раптом починаючи розминати шию Ані. – Тобі потрібно випустити пар. Показати всім цим хлопчикам, хто тут насправді головний».

Аня намагалася зберігати дистанцію, ввічливо відмовлялася, але це не допомагало. Зої сприймала її опір як частину гри. І в її погляді Аня бачила те саме хиже, власницьке бажання, що й у видінні біля озера. Демониця з її галюцинації просто змінила обличчя і колір волосся.

Аня опинилася під подвійним тиском: з одного боку – забобонний страх, з іншого – нав'язлива, провокаційна увага.

Вона відчувала себе в пастці.

Єдиним острівцем адекватності залишався Бен. Але і з ним щось змінилося. Він був зосереджений, майже одержимий своєю роботою зі зразками та архівами. Вони працювали разом, але між ними виросла якась стіна. Після того випадку, коли вона прийшла до нього в намет, обом було ніяково. Він поводився з нею обережно, як з крихкою, непередбачуваною пацієнткою. А вона соромилася свого неконтрольованого тіла. Вони втратили ту легкість і довіру, яка виникла між ними біля озера.