10-12

РОЗДІЛ 10

Археологічний табір біля руїн Сан-Обскуро. 2024 рік.

Ніч після розмови біля озера була напруженою. Бен майже не спав. Він сидів у своєму наметі при світлі портативної лампи, знову і знову переглядаючи звіти, схеми та карти. Він почувався командиром корабля, що потрапив у густий, невідомий туман, де ворог невидимий, а екіпаж повільно втрачає глузд. Зізнання Девіда та видіння Ані склалися в моторошну картину психологічної атаки. Щось у цьому місці не просто отруювало тіла, а проникало в голови, витягуючи назовні найпотаємніші страхи та бажання.

Він намагався працювати, але думки постійно поверталися до Ані. Він уявляв її, налякану і самотню, в її наметі, що лежить за кілька десятків метрів від його.

Близько другої години ночі легкий шурхіт біля входу в його намет змусив його завмерти. Застібка-блискавка повільно, майже беззвучно поповзла вгору. У темному отворі з'явилася знайома струнка фігура.

Це була Аня.

Вона була гола, і її шкіра здавалася перламутровою у тьмяному світлі, що падало з вулиці. Вона стояла нерухомо, її руки були опущені вздовж тіла. Але це була не та Аня, з якою він розмовляв біля озера. Її очі були розплющені, але скляні, як у ляльки. Погляд спрямований крізь нього, у порожнечу. Вона рухалася, як сомнамбула, роблячи повільні, механічні кроки всередину його намету.

«Аня?» – тихо покликав Бен, повільно підводячись.

Вона не відповіла. Вона продовжувала йти до нього, її обличчя було позбавлене будь-яких емоцій. Це було одночасно і спокусливо, і глибоко тривожно. Його тіло інстинктивно відреагувало на її наготу, але розум кричав про небезпеку. Це була не вона. Це була оболонка, керована чимось іншим.

Вона підійшла впритул, зупинившись лише за крок від нього. Повільно, ніби виконуючи невидимий наказ, вона підняла руку, щоб торкнутися його грудей.

«Аня, прокинься!» – сказав Бен голосніше, хапаючи її за зап'ястя.

Його дотик, здавалося, розірвав закляття. Вона здригнулася, ніби від удару. Її очі кліпнули, погляд сфокусувався. Вона подивилася на свою руку в його долоні, потім на своє оголене тіло, потім на нього. Хвиля шоку, жаху і приниження спотворила її риси.

«О, Боже... – прошепотіла вона, відсмикуючи руку. – Я... я не... я спала». Вона озирнулася, повністю дезорієнтована. – «Як я тут опинилася?»

«Ти прийшла сюди. Як сновида», – спокійно відповів Бен, простягаючи їй свою футболку, що висіла на стільці. – «Одягнися. Все гаразд».

Поки вона, тремтячи, натягувала футболку, Бен прийняв рішення. Це зайшло занадто далеко. Це вже не були просто кошмари. Це були дії, неконтрольовані і потенційно небезпечні.

«Я викликаю транспорт, – сказав він твердо, беручи супутниковий телефон. – Ти, Марк, Карлос і Девід – всі, хто бачив... це... негайно їдете до лікарні в Сарагосу. Пройдете повне токсикологічне обстеження. Я не дозволю, щоб хтось тут постраждав».

Він викликав позашляховик із найближчого містечка. Поки Аня, все ще шокована, поверталася до свого намету, Бен одягнув повний захисний костюм з респіратором. Він виглядав, як астронавт на чужій планеті. Він більше не вірив, що це масова істерія. Це була біологічна загроза.

Схопивши контейнери для зразків, він попрямував до бібліотеки. В променях потужного ліхтаря чорна пліснява на стінах виглядала живою і зловісною. З методичною люттю він почав збирати все: зразки самої плісняви з різних ділянок, пил з пергаментів, повітря в запечатані пробірки. Він працював швидко і точно, як сапер на мінному полі. Кожен зразок він ретельно маркував і пакував у біозахисний контейнер.

До світанку позашляховик вже чекав. Бен провів короткий інструктаж для решти команди, яка з жахом спостерігала за нічною метушнею. Він представив це як запобіжний захід проти невідомого грибкового зараження.

Проводжаючи поглядом машину, що відвозила Аню та інших, він тримав у руках запечатаний контейнер зі зразками. Він особисто мав намір відвезти його до спеціалізованої лабораторії в Мадриді.

Тепер це було не археологічне дослідження. Це була війна проти невидимого ворога. І він відчував, що ця пліснява, цей запах, це безумство – все це ключ до таємниці, яка була набагато старшою і страшнішою, ніж вони могли собі уявити.

РОЗДІЛ 11

Монастир Сан-Обскуро. 1488 рік.

Наперекір усім молитвам і спробам Матео полегшити страждання Лоренцо за допомогою трав'яних відварів Елари, стан ченця лише погіршувався. Його марення стало тихішим, але зловіснішим. Він більше не кричав, а шепотів, звертаючись до когось, хто, здавалося, стояв біля самого його ліжка. Іноді на його обличчі з'являлася жахлива гримаса насолоди, і його губи беззвучно ворушилися, ніби в поцілунку.

Домінікус зробив лазарет своєю тимчасовою штаб-квартирою. Він сидів біля ліжка Філіппо годинами, ніби хижак, що чекає біля нори на свою здобич. Він ігнорував фізичні симптоми, гарячку та слабкість. Його цікавив лише розум хворого, поле битви за його душу.

Матео, змушений бути присутнім, спостерігав за цим з безсилим жахом. Домінікус не намагався полегшити страждання. Він використовував їх. Він схилявся над Філіппо, коли той був у найбільш вразливому стані, на межі сну та реальності, і шипів йому на вухо свої питання.

«Хто вона, брате Філіппо? Назви її ім'я! Дай обличчя демону, і Господь дарує тобі спасіння! Хто ця жінка, яка веде тебе до погибелі?»

Філіппо лише стогнав, відвертаючи голову. Але його опір слабшав. Його свідомість була зруйнована хворобою та страхом, а Домінікус вміло вплітав у цю тканину свої власні нитки. Він говорив про відьом, про жінок, які продають душу дияволу, про травниць, що збирають свої зілля вночі... Він створював образ.

Кульмінація настала на третю ніч. Лоренцо щойно вийшов із чергового нападу марення. Він лежав, важко дихаючи, його очі були напівзаплющені, а на лобі блищав холодний піт. Він був слабкий і виснажений.