7-9

РОЗДІЛ 7

Монастир Сан-Обскуро. 1488 рік.

На світанку наступного дня брат Філіппо помер. Його смерть була тихою і майже непомітною, на відміну від його гучних, повних марень страждань. Він просто перестав дихати, залишивши по собі виснажене тіло з тим самим виразом змішаної агонії та екстазу на посинілих губах, що й у брата Луки.

Паніка в монастирі досягла точки кипіння. Те, що раніше було тривожними шепотіннями, перетворилося на відкриті, істеричні молитви. Деякі молоді монахи забарикадувалися у своїх келіях, відмовляючись виходити навіть на трапезу. Інші збиралися групами, з острахом поглядаючи на старе крило бібліотеки, ніби це був сам вхід до пекла.

Настоятель, абат Пабло, зібрав капітул – раду найстаріших і найшанованіших ченців. Його обличчя було сірим від недосипання і страху. Він поклав на стіл своє важке розп'яття, ніби воно могло втримати стіни від обвалу.

«Двоє братів забрано у нас, – почав він тремтячим голосом. – Забрано не Богом у годину випробування, а вирвано з наших рядів поплічником Сатани. Сукуб оселився в цих стінах. Він ходить нашими коридорами вночі, спокушаючи слабких і пожираючи їхні душі».

Кімнатою прокотився приглушений стогін. Старі ченці хитали головами, їхні губи беззвучно ворушилися в молитві.

«Я прийняв рішення, – вів далі абат, випростуючись і намагаючись надати своєму голосу твердості. – Я щойно відправив брата Антоніо до єпископа з терміновим листом. Я попросив, щоб до нас направили представника Святої Інквізиції».

Ці слова впали, як камінь у тиху воду. Інквізиція. Навіть у цьому віддаленому куточку Іспанії це слово викликало трепет. Воно означало допити, тортури і вогнища. Воно означало владу, що стоїть вище за будь-яку іншу, навіть за владу абата.

І тут Матео не витримав. Він підвівся, ігноруючи застережливий погляд свого наставника, брата Ігнасіо.

«Отче настоятелю, благаю вас, зупиніться!» – його голос, зазвичай спокійний і розмірений, задзвенів від пристрасті. – «Ми не маємо жодних доказів диявольського втручання!»

Абат втупився в нього, його очі звузилися. «Жодних доказів? Двоє мертвих братів з печаткою гріха на обличчях – це не доказ?»

«Це доказ невідомої хвороби!» – заперечив Матео, його голос став гучнішим. – «Подумайте! І Лука, і Філіппо скаржилися на головний біль і слабкість ще до того, як почали марити. Вони обоє працювали в старому скрипторії. У тому самому місці, де повітря важке і пахне цвіллю. Можливо, причина їхньої смерті не в спокусі, а в отруті, яку вони вдихали? У книгах Галена і Авіценни є описи хвороб, що викликають марення і виснаження через "шкідливі випари"!»

Брат Ієронім, старий і фанатичний бібліотекар, презирливо пирхнув. «Ти згадуєш імена язичників і сарацинів у Божому домі, коли диявол стукає в наші ворота? Ганьба!»

«Це не єресь, а розсудливість! – не здавався Матео. – Ми повинні шукати причину, а не відьму! Запрошення інквізитора лише посіє ще більший страх. Вони шукатимуть не істину, а жертву. І ми всі знаємо, на кого впаде їхній погляд!»

Він не назвав імені Елари, але всі його зрозуміли.

Абат Пабло піднявся на ноги. Його обличчя почервоніло від гніву.
«Мовчи, хлопче! Ти засліплений гординею! Своєю мирською вченістю ти ставиш під сумнів існування диявола! Ти звинувачуєш мене, свого абата, в тому, що я піддався страху, коли я лише виконую свій обов'язок, захищаючи свою паству! Це гординя, брате Матео. Смертний гріх. Ти пропонуєш нам шукати цвіль, коли ми повинні шукати гріх у своїх серцях».

Він обвів поглядом інших ченців, шукаючи підтримки. Вони, налякані і розгублені, дивилися на Матео з осудом. У їхніх очах він був не голосом розуму, а зухвалим юнаком, який своїми сумнівами ображав Бога і наражав їх усіх на ще більшу небезпеку.

«Я не звинувачую, отче. Я лише прошу не поспішати», – спробував пом'якшити тон Матео, розуміючи, що зайшов занадто далеко.

«Пізно, – відрізав абат. – Гонець уже в дорозі. А тобі, брате Матео, я призначаю покуту. Три дні посту і молитви на колінах у каплиці. Молися, щоб Господь простив тобі твою гординю і відкрив очі на істину, яку ти так вперто відмовляєшся бачити».

Матео опустив голову і сів. Він програв. Він намагався запалити свічку розуму в кімнаті, повній пороху страху. І тепер залишалося лише чекати, коли прибуде людина з іскрою, щоб все підпалити.

Інквізитор уже їхав. І він привезе з собою не лише віру, а й вогонь.

Покута була тортурою не для тіла, а для духу. Стоячи на колінах на холодних кам'яних плитах каплиці, Матео відчував не біль у ногах, а безсилу лють. Кожна вимовлена молитва здавалася лицемірством. Він молився про Божу милість, а думав про людську дурість. Він просив про порятунок, а розумів, що сам підштовхнув Елару на один крок ближче до вогнища.

Вночі, повернувшись до своєї келії, він не міг заснути. Голод робив його розум гострим і тривожним. У тиші він чув кожен шурхіт, уявляв собі приїзд інквізитора, бачив обличчя Елари, спотворене болем. Він перевертався на жорсткому ложі, намагаючись знайти спокій.

І тоді він відчув його.

Запах. Солодкий, як мед і тлін, він просочився в келію, густий і майже відчутний на дотик. Він був сильнішим, ніж будь-коли раніше, ніби джерело було зовсім поруч. Серце Матео закалатало. Він згадав люльку і траву, що дала йому Елара. Вони лежали заховані під матрацом. Він майже простягнув руку, але якась темна цікавість, цікавість дослідника, зупинила його. Він хотів побачити. Зрозуміти.

Він заплющив очі, прикинувшись сплячим, але крізь повіки спостерігав за грою тіней від місячного світла, що падало крізь вузьке вікно. Повітря в келії стало холодним. Тіні в кутку біля дверей почали рухатися, зливатися, темнішати. Вони не утворили чіткої фігури, як він очікував. Вони ніби всмоктувалися всередину, створюючи розрив у реальності, прохід, з якого сочився морок.

І з цього мороку вийшла Вона.

Матео відчув, як його подих завмер у грудях. Все було так, як описували померлі брати, і водночас – незмірно гірше, бо це відбувалося з ним. Вигнуті роги. Попелясто-синє волосся, що колихалося, ніби під водою. Ідеальне оголене тіло, що світилося холодним, неземним світлом.