1-3

ПРОЛОГ

Запах. Завжди починалося з нього.

Він просочувався крізь камінь, сочився зі швів між плитами підлоги, здіймався невидимим туманом від древніх фоліантів. Солодкуватий, густий аромат, схожий на запах зів'ялих лілій, меду, що почав бродити, і вологої землі з розритої могили. Він проникав у легені, осідав на язику, туманив розум.

Монастир Сан-Обскуро. 1488 рік.

Брат Лука перевернувся на своєму жорсткому ложі, смикнувши вовняну ковдру аж до підборіддя. Холод кам'яної келії пробирав до кісток, але піт котився по його скронях. Сон не йшов, перетворюючись на липку, гарячкову дрімоту. Розум, виснажений молитвами та постом, чіплявся за обітницю чистоти, але тіло, молоде і сильне, бунтувало. І цей запах... він наповнював його голову гріховними образами, думками, яких він соромився навіть перед Богом.

Раптом повітря в келії загусло, тіні в кутках заворушились і сплелися в одну. Вона з'явилася не з дверей чи вікна. Вона виросла з мороку, зіткана з його таємних бажань та запаху прілої солодкості.

Вона була диявольськи досконалою.

Два роги, вигнуті, мов серпи молодого місяця, пробивалися крізь каскад волосся кольору грозових сутінків. Вони були не демонічними, а скоріше королівськими, ніби виточені зі старої слонової кістки. Її оголене тіло світилося в місячному світлі, шкіра – наче прохолодний мармур, але Лука знав, що під нею вирує пекло. Вона ступала безшумно, і її очі – дві безодні, що обіцяли вічність насолоди й забуття – були прикуті до нього.

"Ти так самотній, дитя моє", – її голос не пролунав, а скоріше народився в його голові. Шовковий шепіт, що розпалював кров.

Лука хотів закричати, перехреститися, вимовити ім'я Спасителя. Але його тіло було паралізоване. Не страхом. Жаданням.

Археологічний табір біля руїн Сан-Обскуро. 2024 рік.

Марк здригнувся у своєму високотехнологічному спальному мішку. Фізичне виснаження після дванадцяти годин роботи з лопатою та щіткою мало б миттєво відправити його у забуття. Але сон був тривожним, уривчастим. А повітря... Повітря в наметі було спертим і дивно солодким, хоча він був певен, що залишив вентиляційний клапан відкритим.

Його повіки затремтіли. Він спав, але усвідомлював це. Свідома дрімота, де реальність розчинялася в химерному сновидінні. Темрява намету перед його заплющеними очима почала згущуватися. З неї виступила Вона.

Роги. Довге, синювато-попелясте волосся. І тіло, від якого перехоплювало подих, створене для гріха і поклоніння. Вона виглядала як персонаж з фентезійного арту, але відчувалася... абсолютно реальною. Кожен вигин її стегон, темні соски, ледь помітні вени під тонкою шкірою. Він відчував її запах. Той самий, що стояв у повітрі.

"Ти так багато працюєш. Ти втомився бути один", – прошепотіла вона в його свідомості, і цей голос змусив кожну клітину його тіла завібрувати.

Марк, людина XXI століття, скептик і прагматик, розумів, що це лише сон. Гра уяви. Але його тіло так не вважало.

Вона схилилася над ними, розділеними п'ятьма століттями, але об'єднаними одним кошмаром. Прохолодні пальці торкнулися їхніх розпашілих грудей. Дотик був електричним розрядом, що відключав волю.

Лука забув про Бога. Марк забув про логіку.

Її губи, холодні, як лід, і солодкі, як гріх, знайшли їхні губи.

РОЗДІЛ 1

Монастир Сан-Обскуро. 1488 рік.

Монастир Сан-Обскуро вчепився в скелястий схил гори, мов наляканий орел. Збудований з того ж сірого каменю, що й навколишні скелі, він майже зливався з пейзажем, стаючи видимим лише тоді, коли сонце відбивалося від вузьких вітражних вікон його каплиці. Вітер тут ніколи не вщухав, він свистів у бійницях, заплутувався у дзвіниці і ніс із собою запах колючих гірських трав та вічного холоду. Це було місце, зведене для того, щоб бути ближчим до Бога, але воно здавалося набагато ближчим до суворих, байдужих хмар, що вічно снували над ним. Внизу, в долині, життя селян здавалося дрібним і незначним, віддаленим на цілу вічність молитов і кам'яних сходів.

Крик, що вирвався з келії брата Луки, був не людським. Це був звук, який видає тварина, що потрапила в капкан, – хрипкий, повний розпачу і болю, що обірвався на півслові.

Брат Матео здригнувся, і перо, виточене з гусячого крила, залишило на пергаменті чорнильну кляксу, схожу на павука. Брат Матео був юнаком, витканим із протиріч. Його худа, аскетична постать тонула в грубій чернечій рясі, але в рухах його довгих, тонких пальців відчувалася впевненість вченого, а не смиренність послушника. Його очі, кольору темного меду, дивилися на світ з неспокійною допитливістю, яка погано в'язалася з монастирським статутом; у них гострий розум боровся з вивченим благочестям. Шкіра на його вилицях була блідою, майже прозорою, ніби від довгих годин, проведених при світлі свічки серед книг, а кінчики пальців правої руки назавжди забарвилися чорнилом — печаткою його справжнього покликання. Він підняв очі від латинської в'язі "Summa Theologiae" Аквінського, до якої він намагався робити коментарі. Тиша, що настала після крику, була ще більш оглушливою. Вона наповнила холодні коридори монастиря вагою непроговореного жаху.

Скрип важких сандалів по кам'яній підлозі. До його столу поспішно підійшов брат Августин, літній чернець із тремтячими руками і очима, повними вічного страху перед Божою карою.

«Це Лука, – прошепотів він, і його дихання несло запахом цибулі та кислого вина. – Він кричав уві сні, а тепер... мовчить».

Матео відклав перо. У його двадцять два роки він ще зберігав залишки юнацької цікавості, яку настоятель намагався вибити з нього постом і молитвою. Він вірив у Бога, але також вірив у те, що Бог дав людині очі, щоб бачити, і розум, щоб думати. Він піднявся, його худа постать в грубій рясі здавалася тінню серед масивних дубових столів скрипторію.

Двері в келію Луки були прочинені. Абат Пабло, огрядний чоловік з обличчям, що вічно виражало стурбованість, вже стояв там, стискаючи в руках великий дерев'яний хрест, ніби щит. Запах. Той самий, дивний, солодкуватий, що ледь відчутно витав у крилі старих келій, тут був майже нестерпним.