Суботній вечір

Сергій Іванович знову глянув у дзеркало, розчесав підстрижені сиві вуса, струхнув з плеча невидиму пилинку.

– Галю, давай швидше! Запізнимось!

- А може не підемо? – вона вийшла з кімнати, тримаючи великий темний смартфон. – Щойно тривогу оголосили. А раптом знову приліт?

- Ну, то давай швидше, вдягайся! Якраз до метро дійдемо. Хай краще сказяться, щоб ми через них плани на суботній вечір міняли. Вдягайся!

Вона квапливо підійшла до відкритих дверцят шифоньєра, накинула на плечі брунатний поліестровий платок з видами Венеції, всунула руки у рукави пальто, яке уже завбачливо тримав Сергій Іванович. Поправляючи берет, закрутила головою по сторонам: «ти мої окуляри не бачив?»

- У мене. І окуляри і ліхтарик. Навіть зарядити його встиг, поки в обід світло було. Ходімо швидше, чуєш, на дворі саме сирену ввімкнули.

Тихо скрипнули вхідні двері, проводжаючи їх у морок сирого під’їзду, окутуючи, мов шарфом, сумішшю запахів дешевого тютюну, котячої сечі та аромату смажених котлет. На противагу під’їзду, вулиця зустріла дощем і свіжістю. Густу грудневу темряву лиш де-не-де розсіювали відблиски свічок та ліхтариків у вікнах будинків.

- Обережно, слизько, – попередив Сергій Іванович, підставляючи їй зігнуту в лікті ліву руку. Вона оперлася на неї та задріботіла ногами, намагаючись підлаштуватися під його широкі, стрімкі кроки.

- Зовсім забула, сьогодні вранці Машунька дзвонила. Ти саме в церкві був.

- Що говорила? Як Олена?

-  Та що… Плаче, як завжди, каже «бабушка, я додому хочу». Погано їй там, Сергію.

- Ну, а кому зараз добре, Галю? Звісно, що сумує. Але там світло є і ракети не літають. Може пізніше на свята зможуть вибратися?

- Нє, Сергію, там у Олени щось з роботою. Не вийде у них цього року приїхати.

- Ну то нічого,- він примирливо посміхнувся, погладжуючи правою рукою її затягнуті у шкіряну рукавичку пальці.

– От закінчиться все і обов’язково приїдуть. Може уже на Великдень. Дивись, ми уже до метро дійшли. Ти сьогодні стрімка, як та гірська кізонька,  - хитро посміхнувся він у вуса.
- Та скажеш таке, - зашарілася вона і злегка стукнула рукою по рукаву його синього вовняного пальто.

Світлий вестибюль метро був майже порожнім, Сергій Іванович мовчав, рівно, як на плацу, тримаючи спину. Галина Андріївна підсліпувато мружилася, розглядаючи підсвітлену неоном рекламу, і теж була думками дуже далеко. Уже на Театральній, коли ескалатор виніс їх назустріч ритмічним звукам вальсу, Сергій Іванович, раптом, ніби прокинувшись від сну, нахилився до неї, посміхаючись: «Знаєш, Галю, я оце подумав, це ж за місяць буде рівно 37 років, як я зустрів на танцях найкрасивішу дівчину в світі. А ніби, як вчора!»

- Боже, Сергію! – зашарілася вона і, як в юності, пригорнулася до нього, – сам знаєш, не можна жінці про вік нагадувати! – промовила, щасливо посміхаючись.

- Та який там вік! – засміявся Сергій Іванович, притримуючи скляні двері. – Ми зараз всім покажемо, що ми ще ого-го, - сказав він кивнувши на синхронну юрбу танцюючих.