Стяг. Сірникові люди

Сірникові люди

Ніхто не любить, ніхто не жаліє,
Ніхто не покормить з руки.
Хворіє, хворіє, свідомість хворіє –
Зима перейшла у віки.

Ніхто не вникає, ніхто не приймає:
Чи за, а чи проти? В чім суть?
Таких і подібних аж з надлишком знає
Цей світ. Ти ж, як хочеш, – забудь!

Хто справжній, що цінне – з’ясуємо в дії,
Вже аж на порозі біди.
Не час бо для мрії, не час для надії,
Нам от залишити б сліди!

Тож топчемо ниви гріхом без покути,
Вже й слід загубили в багні.
Нам радість чужа, наче доза отрути,
Нам зблизька тьмяніють вогні.

Приблизили тих, хто піддався управі,
Та хто з них підставить плече?
Бо полум’я війн і досягнення слави
Прославленим нам не пече.

Руйнуємо підло своїми ж руками
Без сумнівів зайвих і сліз
Все те, що до нас будувалось роками,
З відплатами тягнемо віз.

Хтось вкотре будує хати сірникові,
Щоб звично їм впасти в огні. 
Хтось тягнеться ввись, у багаття ранкові,
Та так і згорає на дні.
2012

Відгомін його сміху

Тільки не падай духом,
Він не помре ніколи,
Не перетворить в руїну
Спокійної гавані море! 
Тільки не падай духом,
Він буде вічно жити
В твоїх душевних муках,
У твого серця стуках,
В спогадах і сподіваннях.
Тільки зумій не забути!

Смерть не наважиться вкрасти
Пам'ять з твоєї долі.
Життя залишає сліди
Навіть не з власної волі.
Життя проросте у квітах
Під вікнами. Тихої ночі
Подих вбере навіки
Погляд його і очі.
Відгомін його сміху
Стане твоєю втіхою.
12.2012

У жанрі N

Я – не поет, я – вірний слів фанат.
У жанрі N про класику лиш мрію.
Не йду поважно на думок парад,
Бо часом навіть в тіні інших млію.

Я – виплекана долею душа,
Леліяна роками супокою.
Самотня, безпорадна чи пуста –
Живлюся тільки світлом і росою.

Я не жадаю радості дарів,
Не знаю, куди дмуть вітри надії.
Гнітить в знемозі розуміння слів,
У роздумах не квапляться події.

Без захвату, без відчайдушних поривань
Моя мета – знайти мету єдину –
Маскує слабкість у безглуздості вагань
І досі жде сприятливу годину.

Стираючи на порох жадну мить,
Порожня метушня калічить долі.
Чому ж, оковані обов'язком дрібниць,
Ми добровільно не зречемось волі?

Ми свій талант, заритий у пісках,
Не маємо відваги відшукати,
Героями стаємо тільки в снах,
Говоримо – де краще б промовчати.

І збагатівши від мізерних перемог –
Принижуємо всіх і все на світі.
Як ледарі, прогнили до кісток
І лестимо самі собі, мов діти.

І відчайдушний крик чужих сердець
Не пробиває панцера бездії,
Тому не в змозі вгледіти кінець,
Хоч і на повну розчахнули вії.

Ми не пусті, та доказів нема,
Тож не повірить в заздрощах людина. 
З корінням заздрощів народжена дарма,
Вбиває віру, що мета єдина,

Що в пережитках і скарбах добра
Ми накопичили красу саму від себе,
Не випадково і не жартома,
А подарунком і пророцтвом неба.

І досі в заголоджених серцях
Святі думки так рідко мають місце,
Та часом в усамітнених місцях
Ще мріємо про справжнє, вічне, чисте,

Про неосмислене, про власне і чуже,
Те, що поети змалювали словом,
Яке залізним кулаком не б'є,
Та може піднестись до неба громом.
01.2013

Керамічні душі

Керамічні душі. Шовкові дощі.
Нам бракує суші. У серцях – свищі.
Сонячне проміння заглядає крізь
Чорні окуляри – ширми вічних сліз.

В стаях власних вовком виємо на сміх,
Хибні кроки в стаї присипає сніг,
А під тихим небом крик живих хвилин
Перекрито шумом голосних машин.

Керамічні люди. Шовкові слова.
Хоч б'ємо на сполох, але все дарма.
В підрахунках ери вже бракує днів.
Тішить тільки власне розуміння снів.
20.01.2013

Несу з собою вітер

Те, що моє, – моє! Те, що тримаю, – маю!
Мене гризе лиш те, що я людей втрачаю.
Дбайливо грію плід – нащадка розуміння,
Та відбирає світ моїх надій творіння.

Кожна душа – родюча, у собі носить всесвіт,
Плекає плід надій, плекає плід любові.
Але згорає вмить, як дим іде у безвість
Під поглядом швидким, що вразить пустотою.

Холодний дим гнітить, як мокрота туману.
Іскри не видно в нім, тому не зрозуміти,
Чи догорає плід одвічного обману,
Чи це тумани манять у далину летіти.

Для когось я – мов дим, для когось я – лиш постать,
Проходжу повз, мовчу, несу з собою вітер.
Я, мов усі та кожен, заручник цього світу,
Послушний раб життя, повстанням не зігрітий.
04.2013

Серед постате покоління

Я не хотіла добиватись розуміння,
Я лиш хотіла віднайти того,
Хто серед постатей пустого покоління
У собі носить часточку мого:

Моїх надій, моїх бажань бездумних,
Моїх ридань під помахом пера,
Моїх одеж в словах, на герц лиш шумних,
І слів, що принципово догола.

Того, у кого крила не орлині,
Хто горобцем літає, все ж – летить,
Хто проживає вічність по хвилині,
Не втративши в ній жодну спілу мить.

Хто з Богом ділить вечори і ранки,
Вчиться чужого, не зрікаючись свого.
Такі ж у нього кожен день світанки
І захід сонця мій, немов його.

Такі ж у нього очі непрозорі,
Такі ж відтінки, власне – й кольори.
Ті самі вибрав він на небі зорі,
За ними йде шляхами догори.
04.2013

Жінка свого чоловіка

Самотня жінка мокне під дощем.
В руках – пакунки, а на серці – туга.
Ніхто не вкриє від дощу плащем,
Давно опорожніло місце друга.

Не вперше грізним скована дощем
Байдужа жінка, загартована роками.
Зв'язала почуття тугим вінцем,
Катуючи колючими думками.

Самотня жінка плаче під дощем,
Що створений для сліз жінок самотніх.
Як вирвуться з зіниць дурні митьцем,
То вже не буде їм шляхів зворотніх.