Епілог ✨

30 років потому

У бібліотеці Ґладіс було досить нудно, відколи вона перечитала кожну книгу в ній, а певні навіть кілька разів.

– Вітаю, архіваріусе, – всміхнулась молода рудоволоса дівчина, що була жрицею.

– Ще недовго, – пирхнула Ґладіс, зазирнувши до її кошика. – Що це в тебе?

Дівчина дістала книгу пророцтв, від чого Ґладіс закотила очі.

– Присягаюся, якщо я знов побачу це, мене виверне прямо у той кошик.

Дівчина всміхнулась.

– Ви справді вирішили залишити пост архіваріуса? – поцікавилась вона.

– Мені набридло. Я знаю занадто багато. Стільки жити шкідливо. Нагадай-но своє ім’я?

– Тікара. Я була жрицею при бібліотеці, а тоді при храмі.

Ґладіс замислено кивнула і підхопила книгу з її рук, відчувши сплеск магії, що нагадував статичну електрику. Архіваріус відсмикнула руку із книгою.

– А це – геть, – мовила вона, відклавши книгу. – Навіть не читай. Пророцтва – зло.

Ґладіс рушила надвір. Не пригадувала коли востаннє вона просто гуляла. Чому б і не почати? Що люди роблять на прогулянках? Насолоджуються ароматами квітів? Дихають свіжим повітрям? Зробивши маленьке коло довкола саду, вона знудилась і зібралась повертатися, як секундний спалах між дерев «пустки» змусив її затриматись. Архіваріус нахмурилась і покрокувала вперед, роззираючись. Йшла довго, доки спалахи миготіли у темряві темного лісу.

Посеред квітів «сяйливого ока», що відблискували блакитними цятками, стояла молода дівчина, вбрана у сріблясту сукню. Її волосся було довгим і блискучим. Гострі вуха, яких Ґладіс не бачила сотні років змусили її застигнути.

– Богине?

Вона повернула голову, ніжно всміхнувшись.

– Часу в мене мало. Я знала, що нащадок Іламрієль десь тут.

– О, то ти прийшла до мене? Яка честь!

Богиня уважно поглянула на Ґладіс, підійшовши. Босі ноги беззвучно ступали між трав.

– Я маю до тебе одне прохання.

– Ти смієш мене про щось просити?

Ґладіс розреготалась.

– Трясця! Я навіть слів для цього не маю. Навіть у моїх найбільш зловтішних мріях ти не приходила до мене з проханням.

– Ти гніваєшся на мене?

– А як я можу цього не робити? Ти створила людей, які винищили цілу цивілізацію. Тоді створила собі хлопця і змусила трьох дітлахів платити за цю помилку! Вони мають лише перший цикл, та вони ще світу білого не бачили, а ти вже поклала їм на плечі непосильну ношу! Скільки ще має померти, через твій страх самотності?

– Ґладіс…

– Так, вони впорались зі своїм завданням. Зі своїм, як ти кажеш «призначенням». Та хто виграв від цього? Ти?

Ґладіс знервовано реготнула. Богиня була вражена. Ще ніколи з нею так не говорили, та вона не сердилась. Ґладіс мала рацію. Богиня і лише вона винна у всьому, що випало на долю її творіння та спадкоємців.

– Я не боюся твого гніву, – мовила Ґладіс. – Я прожила забагато. Я втратила всіх, кого любила. Я навчила чудовисько, як ти мені напророкувала. Та навіть воно до кінця свого життя прагнуло виправити власні помилки. А ти? Просто переклала відповідальність. Змусила їх виправляти власну дурість!

– Я не уявляла, що все так станеться…

– Звісно ж ні. Гадки не маю, чого бабуся так вірила у тебе. Ти не заслуговуєш на її віру. І де вона зараз, га? Вона так прагнула повернутися до мене. Ми були геть поряд і не усвідомлювали цього. А тепер…

Ґладіс опустила очі.

– Тепер її знову нема.

– Ти маєш вірити. Вона завжди з тобою, бо ви пов’язані. То була її остання воля. У всіх світах, перед життям і смертю ви завжди знайдете одне одного.

– Вірити? – Ґладіс пирхнула. – Вірити у кого? В тебе? Ти звичайне дівчисько, що має непомірну силу і не усвідомлює наслідків власних дій. Якщо всі боги такі недолугі, я б радше не вірила ні у що!

– Вір у неї. Вона знайде тебе, як завжди знаходила, – Богиня наблизилась. – Це і є моє прохання до тебе, Ґладіс. Не закривайся. Нехай цього разу вона знайде тебе якомога швидше.

Ґладіс зустрілась із нею поглядами. У сріблястих очах не було ні крихти гніву чи зневаги. Лише жаль і бажання допомогти. І це дратувало найбільше. Бо Ґладіс хотіла гніватись. Хотіла зневажати її. Та ці слова подарували надію, до якої вона не була готова.

***

Після так званого «перевороту» у колі вартових, Ґвендолін відмовилась знову обійняти посаду очільниці. Натомість була рада вітати там Кірана. Сама ж вона радо наставляла новачків і продовжила проводити тренування. Хоч Ґвен і не прагнула повністю залишити пост вартового, розуміла втому Ґладіс. Вона і сама її відчувала. А ще шалену самотність і безнадію.

Дізнавшись, що Тайніра, її найближча подруга і мала в собі перероджену душу бабусі, вона відчула давно забутий біль. Скількох ще вона має втратити? Коли буде достатньо?

Все ж, вона була вдячна Ґладіс за той лист. Точніше…Листівку. Тепер вони писали одна одній листівки, які малювали самі. Ґвендолін не знала, що Ґладіс так гарно малює. Та і її каракулі сестра завжди високо оцінює, що було мило, дарма що брехня. От, цієї ночі Ґладіс підписала для неї листівку присвячену святу Врожаю. Вона намалювала рум’яні яблучка у кошику і кілька симпатичних гарбузів.

Вітаю, люба сестро! Маю одну ідею, яку ти висміюватимеш, тим більше натхнення я маю її презентувати!
У першому ящику мого столу є пляшечка.

Ґвендолін одразу ж перевірила: і справді, ніжно-бузкове зілля у прозорій пляшці з короком лежало у ящику. Вона взяла його у руку, продовжуючи читати:

Присягаюся: це не проносне, просто настій, що дасть мені змогу дещо перевірити. Випий ковток зілля, зазирни у дзеркало, що стоїть за тобою.

Дівчина озирнулась через праве плече. Жодного дзеркала. Вона насупилась знову зазираючи у листівку.

Не з того боку. Зліва, сестро, зліва. Велике кругле дзеркало на підставці.

Ґвендолін знову озирнулась, цього разу в інший бік. І справді: дзверкало на високій ніжці стояло там.

Постав його перед собою і сконцентруйся.
Не прощаюся!

Ґвендолін зробила все по інструкції і розглянула власне відображення. За всі ці роки вона не надто змінювала зачіску, а від брови і до ока виднівся рожевий шрам, та їй було байдуже. З якогось часу вона припинила сильно цікавитись власною зовнішністю.