Розділ 30✨

Відтіснити ворога за межі кордону виявилось досить складно. Військо Міста Сонця було добре організованим, вони нападали великими групами із різних ділянок, оточували. Їх зброя була складною, наповненою магією сонця, яка палила шкіру. Коли почалось звичне запаморочення, Ґвендолін захвилювалася. Що як контроль знову буде у Ґладіс? Що тоді?

Вона продовжувала бій ще певний час, відтісняючи трьох опонентів. Запаморочення зникло, дівчина завдала рішучого удару, дивуючись як вона так швидко змогла натренувати слабеньке тільце сестри. Меч не здавався більше важким, ноги чудово утримували тіло у важких обладунках. Хіба в грудях було затісно, Ґвендолін майже не могла глибоко вдихнути. 

– Ґвен! – крикнув Саймон. – Де ти була?

Дівчина зітхнула з полегшенням. Вона повернулась до власного тіла!

– Довга історія. Скільки їх?

– Щонайменше три десятки з лівого флангу і трохи більша кількість тут.

– Гаразд, тоді…

Її урвав новий вибух сяйва, Саймон відштовхнув її від себе. Золотисті стріли просвистіли на тлі темного неба. Хто встиг прикритися щитами чи сховатися – ще стояв на ногах. Інші ж…
Ґвендолін перелякано визирала з-під уламків альтанки, що стояла колись у саду, який зараз розтоптали чоботи війська загарбників. Близько тридцяти, може сорока вартових лежали, розкидані по землі, золоті стріли здіймалися над ними, неначе палаючи у пітьмі. Руки її тремтіли. Всі полеглі були їй добре знайомі. Цього не мало статися.

– Ґвен…Тікай…

Вона повернула голову.

– Саймоне! – побігла до нього вона. – Саймоне, ні!

Чотири золоті стріли розкололи його обладунок. Хлопець важко дихав, вглядаючись у очі Ґвен.

– Зараз...Зараз, зачекай! – вона підняла його голову, поклавши собі на коліна і дістала пляшечку із зіллям з кисета.

Він відсунув її руку.

– Не допоможе. Це магія. Вбивча магія, Ґвен. Стріли не фізичні.

Дівчина придивилася, оперення мерехтіло і за певну мить розчинилося повністю, лишаючи по собі лише глибокі рани. Руки її затремтіли, серце стислося в грудях від болю.

– Ні…Прошу, не вмирай…

Саймон лише всміхнувся. Щиро, як завжди.

– Мені так прикро, що я зробив тобі боляче…

– Ти не винен, – хитала головою вона.

– Я справді закохався…Просто…

– У нас обох? – гірко засміялась Ґвендолін, сльозинка стекла її щокою.

– От ти смієшся, а мені що робити? Добре, що вмру, хоч не знущатимусь з обох.

– Не вмирай… – тремтіла вона. – Будь ласка…

Він провів пальцями по її щоці. Вона заплющила очі, притиснувшись своїм лобом до його. А тоді ніжно поцілувала.

Якби можна було врятувати його. Якби ціною цьому було все життя існувати знаючи, що він щасливий із Ґладіс, вона б пішла на це не роздумуючи. Якби її жертви було достатньо для того дурного балансу, хай би вдавився нею! Аби тільки Саймон жив. Він здавався таким задоволеним, що Ґладіс відповіла йому. Їй навіть не хотілось казати йому правду, хоч як це було боляче. 

Вона обіймала хлопця, притиснувшись щокою до його лоба. Шкіра його палала. Лоб вкрили крапельки поту, змусивши кучерики прилипнути до нього. Ґвендолін гладила його волосся, плачучи. 

– Це ж була ти, так? – прохрипів він, уважно розглядаючи її обличчя.

– Ти про що? – продовжуючи гладити його голову, спитала вона.

– Кілька годин тому, коли ми зустрілись. То була ти.

Ґвендолін поглянула на Саймона.

– Чому ти так вирішив…

Хлопець всміхнувся, поклавши руку на її щоку.

– Тільки ти б мене так поцілувала, Ґвен. Тільки ти вклала б у це стільки любові.

Сльозинка потекла крізь його пальці.

– Який я дурний… Скільки часу я змарнував на дурню…

– Не кажи так. Ми спробуємо ще раз, я обіцяю.

Він всміхнувся.

– Обіцяєш?

Ґвендолін кивнула.

– Обіцяю, тільки не йди.

Саймон важко зітхнув, заплющив очі, неначе поринав у сон і більше не прокинувся. Ґвендолін закричала, притискаючи його до себе і заплакала гучніше. Жодне поранення ніколи б не боліло так само як це. Жодне.

***
Відтіснити ворога за межі кордону і утримати його там вдалося лише через три ночі. Варта була виснажена. Полягло дуже багато людей. Ні в чому не винних, тих, хто просто прийшов на свято. Тих, хто у ту ніч славив героїв торішньої битви. Ким треба бути, щоб вчинити напад у річницю перемоги?

– Це не твоя провина, – запевняла її Тайніра.

– Ні. Моя. Вони загинули бо я погано вчила. Я не слідкувала. Відволікалась. 

Ґладіс не знала, що сталося у ту ніч. Вона виснажила власну магію настільки, що душа ослабнула і Ґвендолін мусила зайняти тіло, аби дати їй можливість відновитися. За час битви, зміна подоби перетворилась на роботу. Постійну роботу у двох сферах: стратегічній та магічній. Ґладіс всі сили поклала на пошуки рішень для того аби захист самостійно оновлювався. Та всі експерименти призводили до провалу. Ґвендолін розпочала посилену підготовку війська. Все королівство об’єдналося проти ворога, кожен прагнув стати на захист держави.