Розділ 23 ✨

Ґвендолін розплющила очі. Пробудження завжди супроводжувалась останнім спогадом її контролю: запекла битва, втрати, ледь зцілене поранення. Зараз вона сиділа за столом Ґладіс, вдягнута у ту саму чорну сукню, яку напередодні порвала. Рукави вкривали сліди від попелу, тканина пропахнула гаром.

Очі дівчини поки слабко фокусувались, зображення було дещо розмитим. Одразу погляд впав на папірець, що виділявся на столі з темного дерева. То була записка із каліграфічно виведеним текстом:

Відповідаючи на купу твоїх невдоволених послань я тобі заявляю, моя люба сестро: я за жодних обставин не вдягатиму на себе це огидне залізяччя! І якщо ти порвеш мені ще бодай одну сукню – я переплавлю твої обладунки і виллю з них кайдани у які заковуватимусь щоразу перед зміною контролю.
P.S Попрощайся з усіма. Наступної ж ночі ми залишимо палац.

Ґвендолін стиснула зуби. Все життя вона мусила бути на другому плані. Весь час робити все так, як хоче сестра. Та вони вже не діти. Ґвендолін більше не питає дозволу на контроль. Вона має його як рівна. Як і мало бути від самого початку. Та Ґладіс лише те й робила, що пригнічувала її, принижувала, вважала зайвою. Схопивши перо у руку, Ґвендолін мало не зламала його від натиску на пергамент, виводячи кострубате:

Не цього разу, сестро.
 
У двері кімнати постукали. Ґвендолін підвелася.

– Хто це?

– Пані Ґвендолін, я від Її Величності. Принесла урочисте вбрання.

– Урочисте? – пробурмотіла вона, насупившись, тоді опустила очі на себе. – Трясця! Зачекайте!

Вона хутко скинула з себе сукню і накинула халат, що висів на бильці ліжка. Трьома широкими кроками, Ґвендолін наблизилась до дверей і відчинила їх.

Служниці вклонилися. Одна несла на простягнутих руках сукню. Робила вона це дуже зосереджено, трепетно підтримуючи, наче то було живе немовля. Наблизившись до крісла, вона чи то поклала, чи то посадила на нього сукню смарагдового кольору, виконану із щільної шурхітливої тканини із мереживним комірцем та рукавами.

Двоє інших служниць тягли залізну підставку на якій закріплювались обладунки із білого золота із гравіюванням у вигляді зірок та фаз місяця, на грудях і плечах.

Побачивши їх, Ґвендолін ахнула. Вони були геть нові, наполіровані до такого стану, що дівчина бачила власне відображення. До обладунків додавалась оксамитова накидка чорного кольору зі срібною підкладкою. То були парадні обладунки начальника варти.

– Не може бути… – торкнувшись оксамиту, зітхнула вона.

– Ми маємо підготувати Вас до посвяти.

Ґвендолін відпустила накидку, поглянувши на служницю.

– Посвяти?

– Королева передбачила, що Вас можуть більше зацікавити саме обладунки, ніж сукня, – продовжувала вона. – Та все ж попросила зробити і її теж, аби Ви мали змогу обрати.

– Ні, сукні то для Ґладіс, – махнула рукою вона, навіть не дивлячись на сукню. – Я хочу приміряти їх.

***

Дівчина не звикла до того, що їй допомагають прийняти ванну. Це було дещо дивно і не надто зручно, а ще купель була дрібнуватою для розвиненого тренуваннями тіла Ґвендолін. Прикупивши лиха, служниці таки обтерли тіло дівчини і почали займатися її волоссям та станом нігтів.

Хвала Богині вони не почали фарбувати її обличчя. Волосся охайно переплели у косички, виклавши на плечах та спині.

Дівчина поглянула у дзеркало, усмішка так і просилась на вуста. Вона відчувала гордість за себе. Вона, ще не встигла і Академії закінчити, а вже стане очільницею Варти! У це було складно повірити.

– Ви готові, міс Ґвендолін?

– Так.

До кімнати увійшли вартові, на знак пошани, вони приклали кулаки до своїх грудей. Посвята відбувалась у тронній залі. Вартові вишикувались по обидва боки пишно вбраної зали. Королева, вдягнута у темно-синю сукню підбадьорливо всміхалась із трону.

Ґвендолін не могла повірити, що весь цей захід для неї. Її приятелі, всміхались. Саймон кивнув їй поштиво. Ямочки розквітнули на смаглявих щоках.

– Я ж казав! – прошепотів він хлопцям-близнюкам позаду. – Платіть.

Ті закотили очі, порпаючись у кисетах, а тоді опустили на його долоню по монеті.

Побачивши це, дівчина трохи нахмурилась, та все ж кроку не спинила. Вона опустилась на одне коліно перед троном королеви і опустила руку. Тайніра підвелася, служники піднесли їй прямокутну оксамитову подушку на якій лежав вишуканий меч зі срібла, з ефесом, виконаним із чорного золота, з інкрустацією сапфірів, що імітували зоряне небо.

– За доблесть, проявлену в бою, за сміливість і самовідданість я посвячую тебе, Ґвендолін із дому Іламрієль, у очільниці Варти, що берегтиме наш мир і добробут. Чи готова ти служити вірно і щиро?

– Готова, Ваша Високосте.

Тайніра поклала кінчик меча на праве плече дівчини. Ледь чутний дзвін металу пролунав залою.

– Чи готова захищати мечем, силою руки і могуттю магії мир, істину і жителів Зоряної Варти?