Розділ 21✨

Задовго до…

– Що ти накоїв?! – крикнула до нього Стара. 

Сріблясті очі пронизували Бога поглядом, у якому читалось розчарування, гнів і біль від зради.

Бог повернувся.

– Я зробив те, що мав від самого початку. Мені нема місця у цьому світі, доки ти ним правитимеш.

– Ти не вб’єш мене інакше зникнеш сам, – нагадала йому Богиня.

– І це так зручно, чи не так? – роздратовано пирхнув він, наблизившись. – Ми навіть тут нерівні!

Богиня продовжувала дивитись на нього із неприхованою образою. Бог відчував гіркоту її болю. Та чи не вперше це жодним чином його не турбувало. Навпаки, він неначе насолоджувався цим відчуттям.

– Куди ти поділа нове творіння? Свою зброю проти мене.

– Вони не відрізняються від людей, – холодно зазначила Стара. – Тобі їх не знайти.

– Тоді я дочекаюсь, коли вони почнуть чаклувати.

– Їх магія спить. Вона пробудиться у необхідну мить. Нас з тобою тут вже не буде.

– Про що ти? – не зрозумів він.

– Нас ув’язнять, – відповіла вона, рушаючи. – Тебе й мене. То їх кара за те, що я не вб’ю тебе.

– Але ж… – нахмурився Бог. – Ти взяла зброю.

– Я мала виграти нам трохи часу. Навіть попри те, що ти накоїв – я б ніколи не вбила того, кого створила. 

Бог не знав, що відчував у цю мить. Гнів поволі відпускав його, неначе пелена опускалась, дозволяючи нарешті побачити світ без заздрощів. Стара важко зітхнула і розвернулась.

– Чекай!

Та вона не спинялась.

– Куди ти йдеш? – крикнув їй у спину Бог.

***

– Якщо раптом вас піймають і не зможуть впізнати, спробуйте накласти чари на вуха, – наказувала королева, коли ельфи у лісі готувалися до бою. – Якщо вони не битимуть вас, цих чар буде досить аби мати змогу втекти і сховати дітей.

– Можна спробувати магію крові та відновлення, – запропонував хтось із ельфів.

Королева стиснула губи.

– Це крайній випадок. Така магія потребує поранення і накладання магічного шва. Часу на такі чари може не бути.

– Але вони значно довготриваліші. 

Іламрієль не доєднувалась до розмов, мовчки обплітаючи магічним волокном обладунки воїнів, та у мить до лісу перемістився один із вартових:

– Ваша Високосте! Люди проникли під захисний купол. 

– Моя дочка? – уточнила вона, напружившись.

– Його Високість ще тримає оборону зсередини.

Королева стримано кивнула. 

– Ми доєднаємось до них за мить, перевірте чи все готово до наступу.

– Ні! – скочила Іламрієль. – Ґладіс!

– Веди її до мого дому у скелі, – мовив Ціан. – Вони його вже обнесли і не повертатимуться. У стіні є платформа, магія поклику відкриє. Я зустріну вас по той бік тунелів.

– А далі що? – не розуміла вона.

– Сховатись зараз буде безпечніше серед них.

– Ховатись серед людей?! – здивувалась Іламрієль.

– Тут нас просто всіх переб’ють. Наше завдання врятувати тих, кого зможемо. У мене була знайома…Єрела. Ми колись дружили. Я змінив її пам’ять чарами, вона думає, що я смертний. Я попереджу її про вашу появу, вона прихистить вас на перший час.

Ельфійка сумнівалась, втім це був хоч і слабенький, та все ж план. Вона тихо підібралась до виходу з лісу, визираючи з-за густого гілля. Стіни палацу були пошкоджені, вікна вибиті. Іламрієль відчайдушно шукала очима Ґладіс. Дівчинка разом з іншими дітьми сиділа прив’язана до одного з дерев. Інші ельфи стояли на колінах, їх руки були скуті за спиною. 

Кілька бійців наблизилось до дітей. Один з них вказав пальцем на хлопця-підлітка, того відв’язали і повели геть. Тоді жінка підійшла, вказуючи на дівчинку.

– Що вони роблять? – дивувалась пошепки ельфійка.

Тишу перебивали схлипування. Діти плакали, коли їх виводили геть. Схоже люди забирають їх до себе. Обирали, як на ярмарку. Викрадали чужих дітей, більшість з яких самі ж і зробили сиротами. Від гніву вона стиснула руки в кулаки.

Іламрієль бачила як стиснулась від страху Ґладіс. Вона щось бурмотіла собі під ніс, звівши брови на переніссі. Неначе вела суперечку із кимось невидимим. Там були всі діти, чиї вуха мали звичну для людей форму. Такі діти були напівкровними, тобто чи мати, чи батько були людьми. 

– Я заберу тебе, журавлинко. Зачекай хвильку.

Застосовувати магію було ризиковано. Їх було занадто багато. Вона могла змінити щось мінімальне.

– Думай… – промовляла вона до себе, озираючись.

В бік села, недалеко від лісу, саме йшла жінка, ведучи за руку дівчинку, яку щойно обрала з-поміж інших. Іламрієль підкралася і торкнулась її потилиці, посилаючи закляття сну. Тіло одразу ж обм’якнуло, ельфійка підхопила її під руками, тягнучи до лісу. Дівчинка заклякнула, та не закричала.