Розділ 20✨

Стіни палацу тремтіли, військо організовано рухалось, тримаючи щити та списи у руках.

– Щити! – кричав начальник Варти.

Ґвендолін тремтячою рукою підняла свій щит. Палаюча куля влетіла прямісінько у стіну замку. Оглушливий звук змусив, дівчину здригнутися. Запах попелу і випаленої трави наповнив простір. Хтось кричав, Ґвендолін відчувала, як серце гупає, здавалося у самісінькому горлі.

Не всі воїни у золотих мантіях мали броню, та все одно билися агресивно і, хоч як неприємно було визнавати, доволі вправно. Велика частина їх війська заправляла катапульти запаленими ядрами і намагались знищити палац. Тайніра тримала захист, укріплюючи стіни магією. Поряд із нею була Матісса і ще кілька жриць. Вони не мали часу приховувати це, наразі лише завдяки їхній магії палац досі тримав цілісність, а знищені стіни відновлювались цеглинка за цеглинкою.

Ґвендолін відчула сильний удар в плече, що змусив її на мить задихнутись.

– Чого ти стала?! – кричала їй Камілла. – Відбивайся!

Розгублена дівчина здійняла меча і кинулась в бій, стукіт заліза, здавався оглушливим. Пронизливий холодний вітер свистів у вухах, кусаючи їх до болю.

– Трясця! Чого я не вдягнула шолом? – бурмотіла вона і в ту ж мить пригнулась від наступного меча.

Чоботи загрузали у багні, стоптана земля змішувалась із кров’ю. Поранених бійців одразу ж виводили з поля бою. Військо рідішало. Золоті мантії пустили в хід стріли з отруйними вістрями. Таке поранення майже одразу перетворювало бійця на живого мерця. Його шкіра бліднула, з очей зникав той вогник, який мали живі, він просто згасав назавжди. 

Пекучий біль пронизав внутрішній бік стегна. Дівчина скрикнула, схопившись за штанину. Долоня зробилась багряною і липкою. Низький чоловік у золотистій мантії всміхався, тримаючи скривавлений кинджал.

Це розгнівало Ґвендолін, вона з усієї сили замахнулась, завдавши вирішального удару тому, хто поранив її. Обтерши вістря меча, вона рушила далі, хоча кроки її сповільнились. Треба терміново спинити кровотечу.

Дівчина зняла з себе ремінь і затягла його трохи вище поранення. Нога одразу ж затерпнула. Неприємне поколювання заважало вільно ходити. Руки почали німіти. 

– Тобі терміново потрібен цілитель, – відбивши удар, мовив Саймон.

– Не зараз. Не коли їх так багато, – гарчала від болю Ґвендолін.

Вона продовжувала бій, відчуваючи, як від страху стискається серце. Дівчина завжди вважала себе сміливою. Та тут, посеред війни, побачивши скількох уже було втрачено, вона ніби знову стала тією малою дівчинкою, яку бабуся колись намагалась врятувати.

Зібравши силу в кулак, вона знову кинулась в бій. Залізо дзвеніло, перекрикуючи стогони поранених. Земля дрижала, а небо неначе палало багряним заревом, що лишали по собі ще не зотлілі згарища. Полум’я підсвічувало золоті накидки і ті неначе палали, у темряві. 

– Лучники! – роздалося позаду. 

У небі сяйнули блакитним близько сотні королівських стріл. Крики розірвали тишу. Ворог почав агресивний наступ, королівське військо рідішало. Начальника варти було вбито. 
Ґвендолін підхопила поранену Каміллу. Нога з болем прийняла вагу чужого тіла.

– Я витягну тебе звідси, – тремтячим голосом запевнила вона Каміллу.

– Не чіпай!

– Я маю забрати тебе звідси. Там Ціан, він тебе підлатає.

– Ні… – хрипіла Камілла, розгнівано втупившись у дівчину. – Я знаю хто ти така… Це через таких як ти все почалось…

Її рука поволі опустилась, а очі заплющились. Ґвендолін відчула як відчай і біль затуляють очі, неначе пеленою. Опустивши Каміллу, вона розвернулась. Поранена нога погано тримала дівчину і та похитнулась, впавши. Вся штанина була вологою від крові. Ґвендолін не відчувала болю, радше роздратованість. Адже це страшенно її сповільнювало. Зірвавши з поясу кисет, вона дістала пляшечку. 

Пальці її тремтіли, схопивши корок зубами, вона зняла його і виплюнула, а тоді перевернула пляшечку, ковтаючи гірке зілля. Зцілювального ефекту вистачить аби вилікувати ногу. Такий кисет мав кожен вартовий. Та зілля завжди було рівно по одній порції, тож у інтересах бійця користуватись ним економно. До останнього вона сподівалась, що зможе продовжити бій, не витрачаючи зілля, та оцінивши ситуацію об’єктивно – Ґвендолін мусила прийняти ліки. У Ціана і без неї вдосталь роботи, а їй краще не залишати поле бою. Рана затягувалась значно повільніше ніж мала. Здається Ґладіс згадувала про це, щось про повільніше згортання крові. Та часу чекати не було, важко підвівшись, дівчина знову атакувала.

Задовго до…

Щойно ноги Бога опустились на землю, земля під ним запалала. Люди, що бачили його одразу ж опускались  на коліна. Їх голови майже торкались землі. Бог схопив за передпліччя одного з чоловіків, підіймаючи.

– Збери людей.

– Тільки людей, Боже?

– А ти дуже любиш ельфів? – покосився на чоловіка він.

– Ні, Боже, – опустив голову він. – Я їх зневажаю.

– Тоді вперед. Я маю розмову.