Розділ 17 ✨

Відділення душі від тіла було доволі складною магією, а надто, коли цю неприємну процедуру доводилось проводити над собою. Щойно Ґвендолін ковтнула зілля, вона передала контроль сестрі. Та промовила заклинання, тіло кинуло в холод, зуби застукотіли, мало не прокусивши кінчик язика. Пасма волосся, що вибились із зачіски підстрибували від уривчастого дихання. Ґладіс схопилась за кінчик столу, у спробі спинити тремтіння.

Ґвендолін тим часом кричала від болю, все її єство стискалося, неначе хтось силою відривав його від звичного місця. Тоді все довкола стихло. Біль зник, неначе його й не було. Вона не відчувала більше ні часу, ні простору. Не мала думок, потреб, бажань – лише неймовірну легкість. Це лякало й умиротворювало водночас.

Ґладіс випросталась, перелякано роззираючись.

– Ґвен? Ґвен, ти чуєш? Ти тут?

Тиша. Ця тиша лякала тим, що Ґладіс вперше за життя відчувала: у її голові більше немає нікого, крім неї самої. Ґвендолін більше не було.

Тремтячими руками, вона закрила обличчя. Здушене ридання вирвалось з її горла, холодні сльози оросили щоки, змочуючи сухі долоні.

Та плакати не було сенсу. Вона не може обернути ритуал, доки дія його не скінчиться. А отже, має рівно ніч аби підготуватись і відвідати заняття.

Терпляче занотовуючи все, що промовляла жриця, Ґладіс раптом усвідомила, що не сприймає жодного слова. Хоч конспект її старанно вівся, сама вона не запам’ятала нічогісінько. Уже на останньому занятті дівчина раптом збадьорилась. Адже наближається мить, коли час обертати заклинання, а отже вона зможе впевнитись, що із Ґвендолін все гаразд. Від хвилювання, вона втрачала слова з уваги й раз по разу впускала перо. Заняття із тлумачення пророцтв, по суті минуло для неї абсолютно не засвоєним. Щойно урок було завершено, Ґладіс згребла всі книги та сувої зі столу і побігла до своєї кімнати.

В очах її потемніло, вона схопилась за стільчик, аби не впасти. Тиск різко впав, вуха позакладало. Пронизливий писк не змовкав у них ще якусь мить. А тоді, звична важкість і шум заповнили голову.

– Ґвен? – прошепотіла вона. – Ти чуєш мене?

«Чую.»

Ґладіс полегшено зітхнула, підійшовши до столу. Відкоркувавши пляшечку, вона випила зілля і віддала контроль Ґвендолін.

Задовго до…

В ту ніч, коли боги пішли до Адари, Іламрієль і собі вирішила навідати дочку. Та побачила, як Бог кудись подався. Він здавався до нестями розгніваним і це насторожило ельфійку, тож вона пішла слідом. Не встигла вона увійти до трактиру, як Бог виволік звідти Ґаррета, тримаючи за комір.

Ельфійка заклякла, приросла до землі, угледівши як трава під богом зайнялася. Золотисте сяйво довкола нього мало не казковий вигляд, а загрозливий і страшний. Неначе золоті сліпучі нитки, що пливли у просторі довкола нього, от-от зімкнуться довкола шиї.

Іламрієль не знала насильства. Не бачила його на власні очі, лише чула, що люди часом шкодять одне одному. Та побачити як Бог, ця могутня істота, схопила слабкого чоловіка, обранця її дочки…То було значно більше, ніж вона могла витримати.

Коли Ґаррет перетворився на попіл, ельфійка затулила руками рота, аби не верескнути. Сльози полилися з очей, змусивши її затремтіти. Що він накоїв? Що тепер сказати Адарі?

– Він – Дволикий… – роздавався шепіт.

– Його радість відгукується в душах щастям. А гнів його…

– Приносить руйнування.

Іламрієль хитала головою. Люди любили гарні слова. Навіть звикнувши до їх постійної брехні, ельфійка не розуміла такої жаги все прикрашувати. Бог на їх очах знищив людину. А вони захоплюються його силою, вважаючи це чимось великим і видовищним. Їй не було різниці яку силу він має. Вбивця – це просто вбивця.

***

– Тебе щось непокоїть, – помітила Богиня.

– Не певна, що можу простити… – мовила Адара, сівши поряд з нею. – Я маю певну силу…Пригнічувала її зіллями, та доки я вагітна це може зашкодити…Ти б не могла забрати її? Я дуже боюся, що у мить болю не зможу контролювати свою магію.

Богиня прислухалась до енергії дівчини.  Спалах сяйва на мить засліпив її, змусивши стиснутись. Адара відрізнялась від ельфів. Ті частіше мали тягу до чарів, та не отримували якоїсь конкретної сили. Адара ж була іншою, її магія мала конкретний вигляд і була доволі сильною. Ельфійка мала здатність притягувати зорі з великих відстаней. Якби вона не контролювала себе – спалила б весь свій світ із необережності. Як це могло статися? Звідки вона взяла таку силу? Богиня відчула, що б на це сказав Бог, що вона вкотре гадки не має яким багатогранним є її власне творіння. Що як така сила є наслідком необережних дій її самої?

Адже, вона відвідувала ельфів, а зокрема й Іламрієль доволі часто. Божественна енергія, що курсувала довкола ельфійки змалку…Яку вона поступово вбирала в себе. Чи могла вона передатися її дочці? Що вона накоїла?

Хай там як, Богиня мала пригнічити цю силу. Інакше все творіння буде в небезпеці. Вона ніжно підхопила теплу долоню Адари й заплющила очі, магія доволі неохоче залишала тіло ельфійки, вона перетворилась на гарячу кульку сяйва, що відлетіла кудись за межі цього світу. Богиня відчувала, що та сила не зникла, вона дрімала, чекала на власне повернення.