Розділ 15 ✨

Коридор до тронної зали був виконаний із місячного каменю, що переливався у спалахах мінливого полум’я факелів, розміщених на стінах. Підлога із темно-синього авантюрину блищала неначе розсип зірок. Ґладіс дратувалася помітивши, що здобутками ельфів, (включно із відкриттями алхіміків, які навчились синтезувати коштовне каміння, не приносячи шкоди землі), так відкрито користувалося людство. Вони не принесли нічого нового світу. Лише крали та споживали уже здобуте.

Угледівши Ґладіс та Єрелу, вартові відчинили двері. Тронна зала блищала більше за пишно вбраний палац. Тут все аж сяяло прохолодою срібла і коштовного каміння. Високий монумент присвячений Троїстій Богині Місяця, височів за королівським троном. Неначе сама Богиня погоджувала таку владу. Зала поєднувала і трон королеви, і храм Богині Місяця. Тож тут завжди було чимало народу. Жриці, що пурхали залою, запалюючи свічки для молитов, радники, що скупчились довкола столу, очікуючи на появу правительки. 

Єрела і Ґладіс спинились за кілька кроків від дверей. Далі проходити чомусь соромились. Неначе почувалися зайвими у цьому місці. Тайніра не змусила себе довго чекати. Вона повернулась без обладунків, та у сукню не переодягнулась. Натомість вона була вбрана у простий однотонний костюм, туніка якого була підперезана мотузком із китицями. Проігнорувавши всі поклони, королева піднялася сходинками і всілась на трон.

 Ґладіс не подобався її погляд. Він не віщував нічого доброго.

– Я просто обурена такою легковажністю!

– Ваша Високосте, перепрошую, – зробила крок міс Атткінс. – Думаю, краще Ваш гнів направити на мене, вона ні в чому не винна.

– Дякую за коментар, Єрело, та говорю наразі не до тебе, – вона кинула колючий погляд на Ґладіс. – Я забрала тебе до свого палацу, а отже я, як королева несу відповідальність за тебе. Ти ж самовільно пішла невідомо куди. І як, дозволь поцікавитись, ти пройшла повз вартових?

– Сонне заклинання.

– Прекрасно! Ти ще й приспала тих, хто має захищати королівський палац.

Ґладіс опустила очі. Злість королеви була зрозумілою, та все одно дівчині було страшенно неприємно.

– Вона вчинила нерозумно, Ваша Високосте. Та, запевняю, більше вона цього не зробить.

Ґладіс кинула погляд на Єрелу, відчувши роздратування. 

«Ти ба, відповідає за нас, наче ми якесь дитя!»

– Говориш так, неначе виховала її, – пирхнула Тайніра.

– Ну, вона жила зі мною десять років, тож у якійсь мірі так і є.

– Ні, це не так, – різко відповіла королева. – Ти навчила її бути потайливою і жорсткою. Ні з ким не радитись і наражати себе на небезпеку, менше вірити у добро і покладатися лише на себе.

– Добро? – видихнула Єрела. – З усією повагою, Ваша Високосте, та як давно Ви зустрічали добро? Ми ж не у казках живемо.

Королева підвелася.

– Я дозволяю тобі лишитись у палаці, аби захистити від послідовників. Та ти більше не чинитимеш впливу на Ґладіс. Від цієї ночі бачитиметесь виключно у моїй присутності.

Ґладіс вирячилась на королеву, Єрела шоковано відступила на крок. 

«Що вона собі думає?!»

Тайніра відчувала, як горить її обличчя. Вона не мала жодного уявлення чому Єрела тепер так дратувала її. Вона відчувала майже непереборні ревнощі, що та мала змогу провести із Ґладіс стільки спільного часу. Вона вплинула на дівчинку, змусивши її стати холодною і стриманою. І тепер, королева не могла навіть підступитись до неї. З якогось моменту добробут Ґладіс став для неї занадто важливим. І те, що через зв’язок із колишньою крамаркою, дівчина мало не втрапила у пастку послідовників, дуже непокоїло королеву.

– Покажіть міс Атткінс її покої. Ґладіс, залишся на хвилинку.

Дівчина вже майже розвернулась до дверей і застигла. Що у біса коїться?

Задовго до…

За кілька місяців перші будиночки для людей були збудовані. І всі почали потроху обживатися. Акторій та Адара саме замітали, коли почулися крики з боку людського поселення.

Чувся гуркіт, неначе хтось гучно сварився. Для людей то було звичною справою. Вони весь час були чимось невдоволені. Ельфи навчилися не зважати. Спершу вони прагнули допомогти їм впоратись із цим, та швидко зрозуміли, що люди відкидають будь-яку допомогу.

– Доброї ночі, Матео! – всміхнувся Акторій.

Ельф стримано кивнув. Нижня губа затремтіла. Це змусило ельфа відкласти мітлу і підійти ближче.

– Що сталось? Чим ти засмучений?

– Мою оселю…обікрали.

Акторій здивовано здійняв брови.

– Але…як?

За все існування, ельфи ніколи не вішали замків на двері. В них не було навіть думки щось у когось красти. 

– Я повернувся з роботи…дочка була переляканою. Акторію, вона була біла, немов полотно! Мені серце стало! – він витер пальцем кутик ока. – Хвала Богині з нею нічого не трапилось.