Розділ 13 ✨

Задовго до…

– Воду час очистити. У ній уже осад з’являється… – бідкалась Іламрієль, зазираючи до цеберка.

– Тоді я зараз очищу і повернуся, – всміхнулась Адара.

– Дякую, доню.

Адара чмокнула мати у щоку і схопила відерце, залишивши будинок. Акторій кинув на неї погляд.

– Ти ж розумієш, що вона знову пішла гуляти?

Ельфійка покрутила малахітовий перстень на пальці, зазираючи у вікно.

– Розумію. Та хай розважиться, вона ще така молода. Встигне напрацюватися.

– Аби не звикла до розваг. Лінощі у ельфійській спільноті рідкість. Та нове покоління…

– Говориш, як старий дід! – повернулась до нього Іламрієль. – Тільки ті весь час новими поколіннями невдоволені.

– Їх занадто складно переконати у важливості дбати про суспільство. 

– Пригадай себе у п’ятнадцять, любий. Чи ти дуже дбав про суспільство, коли дерся по плющу до мого вікна?

Акторій пирхнув.

– То геть інше. Ти – моя пара.

– Можливо Адара нині бачиться зі своєю?

– Ні. Вони з дівчатами із села бігають на площу, подивитися на бродячий театр.

– І що у тому поганого?

– Бродячі артисти не навчать її цінувати родину і працю, що приносить плоди.

– І все ж ти занадто суворий. Вона ще дитина, нехай здобуває спогади. 

Раптовий спалах супроводжувався тремтінням землі. Глечик і чашки на столі дзеленчали, шибки вікон здригнулися, змусивши Іламрієль відступити. Акторій підхопився, взявши її за руку.

– Треба знайти Адару, – мовив він, рушивши до дверей.

Та дочка випередила його, навалившись на двері, вона задихано влетіла до хати. Вода розплескувалась із цеберка.

– Ви маєте це бачити…Схоже, Богиня створила новий народ.

Іламрієль із Акторієм переглянулись.

– Новий народ? Але…Для чого? Невже ми не впорались із її задумом?

Повітря на землі дещо змінилось. Воно було прохолоднішим, лишало металевий присмак на язиці. Все довкола неначе завмерло в очікуванні. Богиня створила людей великими групами уже дорослих особин. Ті перелякано роззиралися, тулячись одне до одного неначе отара овець. 

Ельфи залишали домівки, повільно підходячи до нових істот. Вони уважно роздивлялися їх. Зовні вони мало чим вирізнялися. Звісно, якщо придивитись, окрім гострих вух, ельфи здебільшого мали вищий зріст, струнку витончену статуру і красиві, симетричні риси обличчя. Люди ж всі були різними: хтось вище, хтось нижче. Кожен мав різну фігуру і зовнішність. Попри відмінності людей, всіх їх об’єднували дві речі: маленькі круглі вуха і страх, що застиг у очах.

Ельфи підходили поволі, намагаючись не налякати новоприбулих. Люди ж, скупчившись, відступали. Їх коліна були зігнуті, підозрілі погляди втупились у ельфів.

– Хто ви такі?! – роздратовано спитав один із людських чоловіків.

– Ми вас не скривдимо. Ми – ельфи. А ви?

– Вона назвала нас людьми.

– Вона?

– Матір.

– Вас, як і нас створила Богиня. Ми допоможемо вам.

– Як?

Ельф повернувся до свого народу:

– Кожен прихистить у себе одну-дві людини. В залежності від розмірів ваших помешкань. 

Ельфи коротко кивали на знак згоди.

– Ночі зараз прохолодні, тож ми забезпечимо вас м’якою постіллю і гарячою вечерею. 

– Ми не скривдимо вас. 

– Ви можете вірити нам.

Люди переглядалися, сумніви горіли у їх поглядах.

– Мене звати Матеос, а це моя пара – Тарулієль.

Ельфійка лагідно всміхнулась, киваючи.

– Ми допоможемо вам збудувати власні будинки, допоможемо з роботою. Та поки поживете з нами, аби не мерзнути надворі. Гаразд?

Натовп сповнився шепоту і захопливих подихів. Матеос і Тарулієль озирнулись. Боги зійшли на землю.

Потім…

«Я тебе ненавиджу.» – бурмотіла Ґвендолін.

– Зробила б щось сама… – знесилено зітхнула Ґладіс, притулившись скронею до холодної стіни.

«Ще раз, що це зілля мало зробити на твою думку?»

– Ну… – відчуваючи новий поклик природи, Ґладіс зігнулась навпіл. – Воно мало звільнити наші сутності від в’язниці одного тіла…

«Ні, схоже ти звільнила щось інше. О, ні…Знову! Ти ж читала контрзакляття.»

– Як бачиш спрацювало паршивенько, – витерши рота зовнішнім боком долоні, важко зітхнула вона.