Розділ 12✨

Зілля бадьорості діяло блискуче. Ґладіс мала безліч енергії, тож активно читала, вивчала і з цікавістю сприймала нову інформацію. Ґвендолін, своєю чергою вже навчилась тримати меча міцно і не дозволяла опоненту вибити його з рук. За три повноцінні ночі успіхи, хоч і мінімальні, та все ж були. Та заклинання було короткотривалим. І найближчим часом втома візьме гору за відкладений сон. 

Ґладіс складала конспект і морщилась від того як ниють м’язи. 

– Трясця…Чому від твоїх тренувань страждаю я?

Вона спробувала покрутити головою і заплющила очі від болю, що скував шию та плечі. Від активних занять близнючки, все тіло страшенно боліло, кожен рух давався складно, а сходи Ґладіс просто зненавиділа, адже кожен болісний крок змушував її стискати щелепи до скрипу. 

«Від твоїх занять не набагато краще. Я взагалі нічого не розумію, після того, як ти купу книжок перечитаєш.»

– Може, це тому, що з нас двох мізки дістались мені?

« Думаєш, мені легко з твоїм кволим тільцем і тоненькими ручками? Твоє тіло не здатне підняти вагу і в половину меншу за власну. Ти страшенно гальмуєш мене!»

– Ну, обирати тобі не доводиться. Тож, живи з цим і радій, що я дозволяю тобі навчатися маханню мечем і ногами. Я ж можу і змінити думку.

«Не посмієш!»

– Хочеш випробувати мене?

Ґвендолін замовкла, Ґладіс задоволено всміхнулась.

– І до речі, якщо не забула: це твоє тіло. Тож всі питання став собі.

«Якби ти давала мені більше часу, я б привела його у форму»

– І носити одяг на кілька розмірів більше, щоб приховати фіругу орангутанга? Ні, дякую.

«Що, сукенки під стать Єрелі більше подобаються?»

Ґладіс нахмурилась, оглянувши себе. Коли вона прибула до палацу, королева запросила до дівчини кількох кравчинь, що мали врахувати її побажання щодо одягу, або королева могла підібрати їй гардероб на власний смак. Ґладіс не любила, коли хтось приймав за неї рішення, тож погодилась поспілкуватись із кравчинями. Чому було обрано саме такий стиль, Ґладіс довгий час не замислювалась. Довгі чорні або темно-зелені сукні, комір був високим, сягав аж до підборіддя. Вузькі рукави торкались кісточок рук. Довжиною сукня була десь до середини підборів її черевиків. Проста, строга, злегка приталена зі щільного матеріалу. Дівчина піднімала волосся у зачіску і майже не носила прикрас. Окрім каблучки з малахітом, що лише нещодавно припинила спадати з пальця. Ґладіс була потайливою, гострою на язик та все одно прагнула спершу роздивитись ситуацію, а тоді давати їй оцінку.

Ґвендолін вже впізнала схожість із крамаркою. І певно так і було. Якою б часом грубою і злою не була Єрела, вона виховувала дівчинку. Навчила її лишатись вірною собі, вміти вчасно замовкнути і бути уважною. Останнім уроком крамарки було вміння приховати власні почуття, аби не дати іншим шансу грати на них.

«Бабуся б розчарувалася, якби дізналась, що ти береш приклад із такої як Єрела. Вона б засумнівалася чи слухала ти її як слід.»

– Ти не знаєш, як би поводила себе бабуся. Ти ніколи з нею не говорила. Ніколи не чула її порад на власні вуха. Я – так. І останнє, про що вона просила було навчитися жити серед людей. І ми навчились. Хоч Єрела і була до нас несправедливою, вона свідомо чи ні, допомогла нам зрозуміти як треба себе поводити. А тепер замовкни. Мені треба завершити конспект.

Якись час Ґладіс занотовувала вивчене у цілковитій тиші. З часом перед очима почало пливти, тіло її похитнулось, а вже за мить щока лягла на шорсткий пергамент.

– Журавлинко!

Дівчина підхопилася.

– Бабусю?

– Я тут, поглянь на мене…

– Де ти? – хмурилась Ґладіс. – Я тебе не бачу…

– Я поряд, я стою за тобою.

Вона озирнулась, каштанове волосся роздмухував вітер, сіро-сині очі блищали, неначе морські хвилі, що кидались на берег. Ґладіс перехопило подих, вона міцно обійняла бабусю.

– Це справді ти?

Руки лягли на її спину, лагідно провівши вдовж хребта. Бабуся мала неповторний аромат, то були ноти смородини, бергамоту, кореня ірису та краплі мускусу. То був її запах. Такий рідний, сповнений теплом і затишком. Найщирішими дитячими спогадами. Їх однаковим сміхом, секретами, якими вони ділилися перед сном. Спільними іграми… Як один аромат міг містити стільки всього? Ґладіс схлипнула, притиснувшись до плеча бабусі.

– Ну, годі, дитино. Не плач, – вона всміхнулась, погладивши її по щоці. – Яка ти вже доросла…

– Я так сумую. Мені бракує тебе із ночі в ніч. Я згадую про тебе весь час.

Вони взялися за руки, у проникливих очах зблиснули сльози. Великий палець торкнувся малахіту. 

– Носи його, хай оберігає тебе. Щоб завжди знала, що я поряд. Наглядаю за тобою.

– Я так хочу, аби ти була поряд.

– Я буду, – запевнила вона її. – Скоріше, ніж ти думаєш.