Розділ 11 ✨

Королева Тайніра сиділа у бібліотеці, проглядаючи сторінки, складені зоряними ельфами.

– Матіссо! – не підводячи очей гукнула королева. – Підходь, не стій у дверях.

Жриця вклонилась, наблизившись до її столу. Тайніра відклала книгу і поглянула на неї.

– Ну? Як справи у нашого майбутнього архіваруса?

– Гм…Ґладіс робить неабиякі успіхи. Вона дуже здібна. Особливо по частині заклинань та приготуванні зілля.

– Чи пропускала вона заняття?

– Ні, Ваша Високосте. 

Тайніра кивнула, помовчавши.

– А який вигляд вона має? Чи бадьора?

– Так, Ваша Високосте.

– Цікаво…Чи не зникали книги із бібліотеки?

Матісса хитнула головою.

– Ні, не отримувала подібних звернень. 

– Що ж... Гаразд. Дякую, наразі це все, що я хотіла почути.

Матісса вклонилась, залишаючи бібліотеку. Королева замислено дивилася на жрицю, що віддалялася. Вчора вона отримала звіт від начальника варти, той теж хвалив успіхи Ґвендолін. Ні жриці, ні вартові не знали таємниці дівчини, втім Тайнірі було цікаво, яке ж рішення знайшла для себе дюакор і чому не звернулась до королеви.

Дівчина здавалась їй віддалено знайомою, хоч вони й були ровесницями, Тайніра відчувала до неї якусь дивну батьківську прив’язаність. Для королеви було важливо забезпечити дюакора всіма комфортними умовами. Щоб вона нічого не потребувала і головне: могла довіряти королеві.

Тайніра зітхнула, розглядаючи папери. Уже майже рік вона шукає загублені пророцтва зоряних ельфів. Коли люди прийшли до них війною, збірка пророцтв від самої Богині була розірвана на сторінки і загублена по світу. Тайніра відчувала дивний зв’язок із тими сторінками, неначе тонкий голосок, що лунав дедалі голосніше, щойно вона наблизиться до знахідки. В цю мить голос нагадував нескінченний писк, що викликав головний біль. Королева потерла скроні.

– Вам зле, Ваша Високосте? – звернулась до неї одна зі жриць.

Тайніра всміхнулась.

– Довга ніч… Я мушу від’їхати на кілька годин, попередь Матіссу.

Жриця вклонилась і зникла між стелажів. Королева підвелася. Час їй вже знайти наступну сторінку, інакше біль лише посилиться, а поклик стане нестерпним.

Задовго до…
В цілому богам жилося з ельфами комфортно. Уже кілька ночей вони провели у будинку Іламрієль та Акторія. Адара радісно лепетала, ділячись із Богом своїми снами і мріями, той уважно слухав, спиняючи її аби щось уточнити чи перепитати. Втім приховати таке сусідство від інших було неможливо, тим паче, що жоден із них особливо й не ховався.

В ту ніч, поговорити із самою Богинею прагнуло майже все селище. Вони питали про майбутнє, просили поради, врожаю, здоров’я близьким…Богині було в радість допомагати їм. Спершу вона сиділа за маленьким столиком, на якому лежали чисті аркуші пергаменту. Деякі видива їй треба було тлумачити, аби пояснити ельфам. Деякі ж були досить зрозумілими одразу. 

Доки вона чаклувала, втома накочувала поступово, неначе шаль, що вкривала плечі, темним серпанком застилала очі, дихання Богині ставало глибоким, а спалахи болю пронизували поперек, шию і зап’ястки. Наче вона тягла щось важке напередодні. 

Повітря було густим через магію, що різнобарвними вихорами пливла на тлі зоряного неба. Вона нагадувала пару чи дим, у якому блимали мілкі зорі. Богиня заплющила очі, здійнявши руки вгору.

Втома вгризалася у її тіло, хитаючи його. Та Богиня не зважала. Продовжувала зазирати у майбутнє, заради любих ельфів. 

Картини були нечіткими, непевними…Вона мружилась, вглядаючись, а тоді похитнулася. Гаряча рука лягла на її плече, змусивши здригнутися. Спалахи майбутнього заблимали перед очима.

Веселі танці ельфів. Сліпуче сонце. Зоряна ніч. Холод. Полум’я. Крики. 

Богиня поривчасто зітхнула. Що вона бачила? Що то було? Її долоня вперлась у гладеньку сторінку. Слова бігали, від початку аркуша і до самого низу. А тоді сліпуче сяйво приховало написане, замкнувши його від чужих очей. 

– Ти знов себе виснажуєш, – із докором мовив Бог. – Спинися, інакше нам знову доведеться повертатись до порожнечі.

Богиня кинула погляд на Адару, що вовтузилась на руках у свого батька, вона визирала навсібіч, махаючи долонькою. Він мав рацію. Якщо вона знову доведе себе до виснаження, їм доведеться повертатись. Певно варто було сказати, що вона вже кілька ночей відчуває ту втому від якої заплющувались очі. Та щоразу як вона бачила радість Бога і Адари, спиняла себе.

Зазираючи у майбутнє знову і знов, вона відчула виснаження, що змусило її заціпеніти. Тіло хитнулося вбік. Бог підхопив її, потягнувши на себе. Їх очі зустрілись, а кінчики носів майже торкнулися, так близько вони були одне до одного. Вона дивилася на нього з-під вій, відчуваючи, що втома от-от візьме верх.