Розділ 7✨

Рада богів. Задовго до…

– І що ви зробите? – спитала Троїста Богиня. – Знищите мене?

– Перемістися. Ми маємо прийняти рішення.

– Але…

– Йди геть! Ми пошлемо по тебе, коли ухвалимо вирок.

Космічні туманності переливалися різноманітними відтінками. Зірки довкола вибухали і народжувались наново. Все здавалось таким страхітливо-прекрасним навколо богів, що зібралися у одному зі світів аби поговорити. 

– То, яким буде вирок? – спитав один з богів, що нагадував згусток сяйва. – Ми просто знищимо її?

– Так, – відповів інший, гігантський із кількома обличчями. – Вона – загроза.

– Нащо вона взагалі тут? – спитав інший, той нагадував сферу із сімома кільцями, що крутилися довкола.

– Що як саме вона принесе найбільше руйнування всім світам? – додала богиня, що мала вигляд білого полум’я, загорнутого у сузір’я.

– Не торкнеться вона всіх світів, якщо ми замкнемо її у одному, – відповів гігант.

– Що?

– Вона знайшла порожній простір. І доволі скоро від нудьги почне творити.

– Ми не можемо допустити цього! – шипіла інша богиня, що нагадувала сяйливий вихор.

– Ми маємо спинити її.

– Вона занапастить себе сама. Ви ж бачили: вона не знає навіть базових законів творіння. Не знає про баланс. 

– То що? Ти пропонуєш дозволити їй створити неправильний світ і знищити його?

– Ми спостерігатимемо. 

– А що як вона перейде межу?

– Знищимо. Та доти…Пропоную подивитися, на що вона взагалі здатна.

Спалахи світла змішувались із картинами звичної для Ґладіс крамниці. Вона зайшла за прилавок і опинилась посеред старої хати у скелі, де зростала. То була дивна зміна. Дівчина почувалась розгубленою, розглядаючи місце у якому перебувала. Все здавалось знайомим і водночас незвіданим. Стелажі крамниці нагадували бібліотеки ельфів – великі дуби та кипариси із полицями у стовбурі та на гілках. Їх звали деревами знань, щоразу шукач отримував від такого дерева саме ту книгу, яку потребувала його душа. Ельфійські бібліотеки були живими, вони вміли чути найпотаємніші думки тих, хто прийшов просити про знання.

– Треба поспати… – бурмотіла вона, пройшовши через крамницю до своєї комірчини. 
Відчинивши двері, вона заклякла розглядаючи свою дитячу кімнату. Із м’якими іграшками, магічними нічниками і пухкою ковдрою на ліжку. 

– Я повернулась… – доносився шепіт.

– Хто це? – питала Ґладіс, відчувши як всередині все похололо.

– Я вже тут…Знайди мене.

– Хто тут? Покажіться! – панікувала вона.

– Ґладіс?

– Так? – злякано спитала дівчина.

– Ґладіс!

– Що? Хто це?!

– Прокинься нарешті! – щось штурхнуло її у плече.
Дівчина скочила, кліпаючи очима. Погляд поступово сфокусувався на розгніваному обличчі Єрели.

– Підводься. Відкриття крамниці за десять хвилин. Ти проспала, – вона окинула поглядом комірчину. – І приберися тут. Розвела свинарник!

Крамарка залишила її саму у малій кімнатці. Ґладіс підвелася і роздивилася все довкола. Вона не мала речей, що б могли створити безлад. Вона мала дві сукні, які змінювала, коли одна з них потребувала прання. Та два теплих плащі, що висіли у шафі під сходами крамниці. Що саме здалося міс Атткінс свинарником було загадкою.

Втім, за ті десять років, що вона провела під її опікою, дівчина навчилась не зважати на прискіпування крамарки. Ґладіс виконувала свою роботу добре, багато читала і знаходила спільну мову із клієнтами. Спогади про колишнє життя більше не турбували її так, як це було раніше. Дівчина змирилася з тим, що ні ельфів, ні бабусі, ні того спокою і щастя що було у колишньому домі більше ніколи не буде. Люди були жорстокими, нещасними і злими. Та Ґладіс навчилася пробачати їм їх невігластво. Зрештою, вона не мала вибору і мусила жити серед них. Дівчина одягнулась і хутко вийшла до крамниці, готуючись відчиняти вхідні двері. Вітерець посилив шурхіт паперу, це змусило дівчину визирнути надвір. Зовні на віконницях виднівся шматочок папірця, який прибили залізним цвяхом. Тут було якесь оголошення. Часом такі залишали інші крамарі або королівська варта. Хай що це було, Єрела зірвала його, лишивши маленький шматочок. Він був просочений золотистим відблиском. Неначе хтось писав золотими чорнилами. Ґладіс сумнівалась, що люди вже дійшли до вироблення різнокольорових засобів для письма. Знизавши плечима, вона повернулась всередину.

– Ось, – кинувши у дівчину вузлик, мовила Єрела.

Крамарка рушила до свого столу і підхопила книгу.

– Що це? – нахмурилась Ґладіс.

– Найменш черствий шмат хліба і скиба сиру. Не вистачало мені аби ти від голоду тут скиглила. До Бушвіла йти запізно, ви вже відчинені.

Єрела вдягнула на перенісся скельця, скріплені між собою тонкою перетинкою. Ельфи колись виготовляли значно практичніші, називаючи їх окулярами, та люди до такого рівня навичок доки не прийшли.