Розділ 5✨

Переклавши більшу частину книги, Ґладіс відчула як сильно стомились її очі, погляд відмовлявся фокусуватись на предметах довкола і все здавалось розмитим, неначе вкритим прозорою плівкою. Дівчинка відкинулась на спинку стільця і позіхнула. Шлунок стискався від голоду, викликаючи біль, гуркотіння часом було таким гучним, що вона уявляла, що б сказала зараз бабуся.

« О, Богине! Дитино, казала ж: поїж до пуття, нахапаєшся вічно тих витребеньок із тіста, тоді живіт говорить як у нашої кози після сіна.»

Після цього б вона підвелася і повела її на кухню, щоб приготувати щось швиденьке і поживне. Вона б постелила мереживну серветочку, взяла б красиву тарілку, виготовлену колись нею ж, із розписом. Виклала б туди гарно їжу, нарізала б свіжих овочів…Вона любила все красиво оформлювати. Без поспіху, охайно і естетично. Бо завжди вважала, що гарне сервірування посилювало апетит і задоволення від їжі.

Ґладіс всміхнулась, а тоді відчула як очі набираються сльозами. Війна починалась поступово. Спершу це були спалахи бунтів у різних куточках королівства. Тоді вони почали групуватися і нападати на села великими групами. З часом, дібравшись до скель, де жили й вони з бабусею, вони принесли війну у кожну хату. І навіть тоді, як люди викрадали всі запаси, забирали гроші та книги…Навіть тоді бабуся могла щось вигадати. Шматочки хліба посмажені із яйцем, цвіт цибулі, запечений зі спеціями, гарбузова каша із медом, який вона зішкрібала зі стінок майже порожнього баняка, який ховала під комірчиною…Ґладіс ніколи не голодувала із бабусею, бо для неї найважливішим пріоритетом завжди був добробут онуки. 

– Ти переклала? – озвалась Єрела.

Ґладіс витерла вологі щоки і простягнула їй переклад. Крамарка взяла до рук сувій і розгорнула його, пробігаючи очима по рядках.

– Почерк у тебе, звісно…Та прочитати можна. Ти переклала все?

– Н-ні…Тут ще трохи лишилось. В мене просто очі стомилися.

Єрела поглянула на дівчинку.

– Ти, що ревла?

Дівчинка мовчки опустила очі.

– Слухай уважно: я не терплю сліз і не бажаю бачити їх у своєму домі. Продовжуй переклад.

– Я дуже стомилась… І голодна… – її живіт неначе у підтвердження гучно загуркотівши.

– Ми домовлялися так: ти перекладеш цю книгу – я дам тобі поїсти. Зараз я бачу, що ти намагаєшся обдурити мене. Це так?

– Ні, міс Атткінс.

– Добре. Продовжуй.

Ґладіс потягнулась до книги, руки її тремтіли від відчуття несправедливості та бажання пожаліти себе.

Бо вона знала, що якби бабуся була поряд, вона б ніколи не опинилась у такій ситуації. Про неї дбали, тепер же – всім начхати що з нею. І навіть якщо вона загине тут, посеред людей, ніхто й уваги не зверне.

Задовго до цього…
 
Богиня літала у безмежному просторі, шукаючи ідеальну зірку для створення пари. Кожна здавалась їй недостатньо прекрасною для втілення її задуму. Відчуття перед створенням чогось завжди здавалось занадто хвилюючим. Її переповнювали емоції, серце завмирало в грудях, а руки тремтіли, готуючись втілити найщирішу фантазію у реальність. Вона губилась у тому натхненні кожного разу. Неначе її творіння самі себе ліпили, використовуючи її руки. Це завжди здавалось таким правильним і справжнім, неначе вона сама була лише інструментом для створення, а не самою творчинею. Наче її ельфи, її світ мали власне бажання народитися саме такими, якими вони є. Це викликало захват у Богині. 
Зірка у її руках набувала форми, вона ліпила її, уявляючи найпрекрасніші риси. Сяйво зорі, виблискувало, змушуючи Богиню тремтіти у передчутті. Яскравий спалах, у який вона вклала власну силу, любов і натхнення на мить засліпив її. Вона заплющила очі, сподіваючись, що білі цятки під повіками скоро минуть.

– Хто ти? – низький голос неначе звучав у її голові.

Богиня розплющила очі, поглянувши перед собою. Молодий чоловік нагадував рідке золото: хвилясте довге волосся блищало у сяйві зірок, золотисті очі допитливо спостерігали за нею. Одяг переливався сяйливими відтінками золотого, жовтого та білого. Він мав такі самі гострі вуха, та неймовірно гармонійні риси обличчя. Делікатні, та попри це вони карбувалися у пам’яті з першого погляду на нього. Богиня зітхнула із захватом. Вийшло! Вона створила нового Бога.

– Ти ж знаєш, хто ти? Я вклала у твій розум це усвідомлення.

– Ти створила мене.

– Так.

– Отже…Я – твоє творіння.

– Саме так.

– То я не можу існувати без тебе? І моя єдина суть, це служити тобі?

– Ні… – вона наблизилась. – Не служити. Бути поруч.

– Як твій…хто? 

– Просто як мій…

Він відвів погляд, обмірковуючи.

– Що я маю робити?

– А чого б ти хотів?

– А ти не мала вкласти мені у голову якісь бажання чи…

– Я хочу дізнатись твою думку.