Розділ 3 ✨

Йдучи людським селом, Ґладіс відчувала як серце її завмирає від хвилювання. Вона народилась у війну, стала свідком як ельфів витягали з ліжок, били і обкрадали. Бачила як їх скривдять. Бабуся життя поклала аби убезпечити її, та що вийшло? Тепер її дім зруйновано, найріднішої людини більше немає, а сама вона вимушена жити серед ворогів, не виказуючи себе.

Дівчинка поклала руку на груди, відчувши під тонкою тканиною перстень із малахітом, що вона носила на ланцюжку. Прикрасу їй подарувала бабуся, сказала, що то відтепер буде оберегом для Ґладіс. Це єдина цінність, що вона мала, а надто після смерті найріднішої.

Вона потягла за ланцюжок, взявши перстень до рук. Овальний малахітовий камінь на витонченому срібному обідку, гарна робота. Дівчинка не могла дочекатись, коли виросте, аби мати змогу вдягнути його на палець.

Раптом щось сильно вдарило її у плече. Ґладіс похитнулась, здивовано роззираючись.

– Дивись, куди йдеш! – гаркнув хлопчик, він був трохи старшим, чи принаймні так здалося Ґладіс.

– Ти сам у мене врізався, – фиркнула вона, окинувши поглядом хлопчака.

Його ноги були босі і всі вимащені у бруді аж до колін, де закінчувались льняні бриджі. Кількох передніх зубів він не мав, певно молочні випали. Волосся його було брудним, а шапка, що ледь трималася на потилиці – вся була вкрита масними плямами. 

– Ти хто така? – примружився він.

– А тобі що з того? – розгнівалась вона.

Кілька хлопців, що були з ним реготнули.

– Диви! Пайку, вона до тебе задирається?

Пайк нахмурив темні брови, підійшовши ближче.

– Я тобі покажу, як треба говорити із Пайком Оттерфордом, – пирхнув він.

Ґладіс могла б не накликати біди собі на голову, як хотіла бабуся. Могла б не притягувати надмірної уваги до себе і вчитися жити серед людей. Та вона стомилась. Вона засмучена, бо втратила бабусю і дім. Сердита, що має лишатись у незнайомому місці серед людей. Вона не їла з минулої ночі, а ще ці хлопці страшенно смерділи.

– Ти думаєш, що сказавши про себе у третій особі виглядаєш менш дурнуватим вайлом, ніж ти є? – відповіла Ґладіс, реготнувши.

– Що ти сказала? – штовхнув її Пайк. Інший хлопець схопив її за плечі тримаючи.

Пайк замахнувся, вдаривши її у живіт. Ґладіс задихнулась, від болю сльози бризнули з очей, дихання геть забрало і вона панічно хапала ротом повітря, не маючи сил зітхнути.

– Що? Вже не така розумна? – реготнув він.

Хлопці підтримали його, Пайк уважно поглянув на Ґладіс, його очі опустились нижче, він наблизився, простягаючи руку з брудними нігтями до неї.

– А це ще що таке? – підхопивши ланцюжок, він розглядав перстень.

Ґладіс запанікувала, її очі розширились:

– Ні, прошу не чіпайте! Це моє! Це від бабусі, вона померла вчора, прошу відпустіть!

– Ти ба як заговорила! – реготнув Пайк і потягнув за ланцюжок.

Той впився у шкіру всього на мить, а тоді луснув і обірвався. Звична вага персня припинила тиснути на шию. Ґладіс неначе втратила частку себе.

– Це я заберу. А ти як говоритимеш так зі мною – потрапиш до своєї бабці, почула мене?

Він замахнувся на неї. Дівчинка примружилась. Хлопці зареготали, відпускаючи її. Спостерігаючи як ті задоволені хулігани йдуть геть, передаючи з одних брудних рук в інші її перстень, Ґладіс заплакала. То була єдина фізична згадка про бабусю. І тепер її втрачено через малих покидьків.

«Дай мені контроль!»

– Ні, ти лише все зіпсуєш…

«Ніхто не має права ображати тебе, окрім мене, ясно? Я поверну перстень.»

Ґладіс важко зітхнула. Ґвендолін завжди билася краще. Може і справді варто передати їй кермування? Тимчасово, звісно.

– Гаразд. Та як закінчиш – повернешся назад. Без суперечок.

«Згода.»

– Обіцяєш?

«Обіцяю.»

Дівчинка заплющила очі, зітхнувши. Відчуття зміну контролю над тілом нагадувало поштовх. Неначе Ґладіс раптом стала спостерігачем, що не усвідомлює власних рухів. Її думки були ледь чутні, а тіло більше не корилося її волі. Це було не надто приємно, вона навіть замислилась, що жити отак весь час, як Ґвендолін певно страшенно виснажливо. Може ліпше дозволяти сестрі брати контроль хоча б раз на якийсь період?

Ґладіс відкинула від себе ці думки. Ні. З них двох мозок у неї, не можна дозволяти сестрі використовувати грубу силу. Вони мають бути непомітними. Та все ж, коли Ґвендолін нагнала Пайка і його друзяк, Ґладіс відчула тріумф. Хлопці тікали, Ґвендолін задоволено всміхнулась, стискаючи перстень у руці.

«Ну, все. Повертайся.» – озвалась Ґладіс.

– Ні.

«Що?! Ти обіцяла!»

– А ти обіцяла, що я вибиратимусь частіше!

«Я маю бути головною!»

– Це моє тіло!

«Яке було б мертвим, якби моя душа не опинилась у ньому.»