Розділ 2 ✨

Задовго до…

Нескінченність зоряного простору відчувалася Богинею як сам час. Нестримний, непередбачуваний і невідворотній. Її сріблясте волосся здіймалося у темряві, пурхаючи над головою неначе ореол. Очі вже звикли до постійної чорноти, яку осявали лише зірки й магічні вогники із землі її ельфів, що допомагали їм розгледіти шлях у темряві ночі. Шум у вухах, що вона чула весь час не дратував її, лише додавав порожньому простору бодай якогось звуку. Її серцю було спокійно, не відбувалось нічого непередбачуваного, вже кілька поколінь жили собі на тій землі й дарували одне одному світло та підтримку. Богиня не мала конкретного плану на своє творіння, не мала мети для них, окрім як просто жити. Інші творці одразу вибудовували план, все мало конкретну мету: збагачення, здобуття влади, надрозвиток…Троїста Богиня своєю чергою просто насолоджувалась як маленька насінинка її власної уяви проросла у чарівні квіти, адже ельфи з натхненням вивчали свій світ, розвивали магічні здібності й понад усе цінували родину, ставивши добробут близьких якомога вище. Богиня не могла повірити, що саме вона причетна до появи таких неймовірних створінь.

А які чарівні звуки вони створювали... Та музика, линула до неї, неначе звучала у її вухах. Вона усміхалася, пурхаючи нескінченністю під ті мелодії. Боги мали сили утворити що завгодно, та не мали насолоджуватись плодами своїх старань, лише спостерігати за ними, не втручаючись. Та Троїста Богиня була іншою, вона відчувала велику любов до свого творіння і вирішила спуститися в один із Зорепадів, свята на її честь. Все довкола сяяло магічними вогниками, зорі виблискували на темному небі. Дитячий сміх, музика, аромат випічки, кориці та фруктів – все це створювало неповторну атмосферу, частиною якої хотілось бути.

Богиня, у подобі Діви повільно ходила ярмарком, зазираючи між натовпом, на місце, де опівночі планували запалити ватру. Голосів довкола було багато, всі вони утворювали шум, у який Богині навпаки хотілося вслухатися. Вона звернула увагу як одна з продавчинь звертається до іншої:

– Скуштуйте! Я готувала за новим рецептом, тісто таке пухке, мов подушка! – всміхалась ельфійка, простягаючи таріль з ароматними булочками.

Продавчиня подякувала, взявши одну у руку і надкусила.

– Ох…Оце так смакота… – вона за два укуси з’їла булочку, хитнувши головою із заплющеними очима. Тоді обтерла руки об фартух і дістала з кошика банячок обмотаний тканиною.

– Візьміть, це аґрусовий джем, цього року такий солодкий вродив! – вона набрала трохи у дерев’яну ложечку і простягнула продавчині.

– Дякую! – всміхнулась пекарка, скуштувавши, її очі розширились. – О! Три меди!

Ельфійка задоволено всміхнулась, передавши їй банячок:

– На здоров’я!

Так, обмінявшись смаколиками і компліментами, вони й продовжили роботу. Діва всміхалася цим розмовам, всі були такими привітними і милими одне з одним, від цього душа співала, а усмішка так і просилася на вуста. Вона пройшла рядами прилавків, де продавці безкоштовно частували відвідувачів Зорепаду.

– Ось, тримайте, пані. Цього тижня у нас із моєю парою дуже добре вродила ожина, – високий ельф із каштановим волоссям поставив на столик два кошики стиглих ягід.

– О, Матеосе, дякую за таку щедрість! А я за останні кілька ночей зв’язала шість пар теплих рукавичок. Ось, тримайте, нехай Вашим рукам буде тепло в холодні ночі, і подякуйте своїй парі від мене.

– Дякую дуже! Чудова робота, ми молитимемось Богині за Вас.

Вони обійнялися і розійшлися у різні боки. Богиня не змогла стримати сліз. Втираючи вологі щоки, вона застигла, спостерігаючи за тим, як ельфи допомагали одне одному із встановленням шатрів, розливали гарячі напої у кухлі, передаючи із рук у руки, викладали на прилавки різноманітні смаколики. Музики вигравали у магічні інструменти, діти весело сміялися, бігаючи за повітряними зміями. Тут раділа її душа і від цього вона і всміхалась, і плакала водночас. Раптом, щось смикнуло її за сукню.

– А чого ти плачеш?

Діва опустила очі. Маленька дівчинка із каштановим волоссям і проникливими сіро-синіми очима втупилась у Богиню. Дитинча мало неймовірної краси очі. Не блакитні, не сірі, а саме кольору моря у погожу днину. Неймовірне видиво.

– Я…Просто рада тут бути.

Дівчинка здійняла брову.

– Тебе, що вперше взяли на Зорепад?

– Так. А тебе?

Вона знизала плечима.

– Я сама прихожу.

– А де ж твоя родина?

– Вони он там, біля казанка з юшкою.

Діва прослідкувала за її поглядом. Двоє молодих ельфів, всміхаючись наливали юшку у залізні тарілки і передавали їх охочим.

– Як тебе звати? – спитала вона у малої.

– Іламрієль, – всміхнулась дівчинка. – А тебе?

Діва замислилась, обмірковуючи яке ім’я собі підібрати.

– Ліямберр, – мовила вона після довгої паузи.

– Ти це щойно вигадала? – спитало дівча, пирхнувши. – Нема такого імені.