Стук

Пролунав стук. Не гучний, але сумнівів бути не могло — стукали у мої двері. У будинку панувала тиша. Усі сусіди давно спали, і навіть старий холодильник у коридорі завмер, не наважуючись шуміти. Тиша враз ущільнилася настільки, що чутно, як секундна стрілка на годиннику нервово завершує коло й, не зупиняючись, починає нове. Глянув на циферблат. Третя ночі, а сну як не бувало.

Стук повторився. Не став голоснішим, але наляканий мозок миттю перетворив звичний звук на моторошний розкат грому. Страх заповз під ковдру, наче степова гадюка, шукаючи тепла. Холодною лускою він прослизнув від пальців рук угору, по спині, і вжалив прямісінько в серце. Адреналін привів м’язи в тонус, але паралізував волю.

Я зробив зусилля й натягнув ковдру на голову. Ілюзія безпеки іноді спрацьовує швидше, ніж аргументи. Та не цього разу. Ми зі страхом залишилися вдвох, замкнені в темряві.

Пам’ять, мов стара кіноплівка, почала крутити розмиті кадри. Один за одним вони спливали перед очима і я бачив Її. Вона кружляла поруч, така ж, як позаду мене в машині: спокійна, майже лагідна, але в її погляді сутенів вирок, від якого по хребту стікали краплі холодного поту.

Після психіатричної експертизи голова комісії лише знизав плечима: осудний. Та суд обрав для мене неочікувано м’який вирок у вигляді домашнього арешту. І це за смерть хлопчика. За світлу душу, якій я не дав змоги забруднитися. Та я не знав, що робити з цією поблажкою. Навіть адвокат, здається, не розумів, чому я не опинився за ґратами.

Стук у скронях злився зі стуком у двері. Я більше не мав сили терпіти. Підійшов навшпиньках, ковтаючи удари серця, що віддавали в горлі. Припав до вічка і завмер. За дверима стояв рудий хлопчик. Той самий, якого я збив майже шість тижнів тому. У руці він тримав поводок, до якого був причеплений великий золотистий ретрівер. Хлопчик посміхався, а його очі світилися теплом. Він нахилився, погладив собаку, потім підняв голову й подивився прямо у вічко. Він не міг мене бачити, але я відчував його погляд на собі. Я глянув на пса і дихання спинилося. Це ж та сама собака, яку я вирішив витягнути з петлі й сховати подалі, коли сусід не вчасно вийшов на перекур. Тоді мені здалося, що Бог вирішив залишити жити саме її. Замість хлопчика.

Я наважився відкрити двері. Хотів переконатися, що це просто нічний кошмар, і змучений розум марить. Ось же вони обидва — живі й неушкоджені. Полегшення накотило, змиваючи липкий страх. Напруження відпустило так раптово, що я не одразу зміг провернути ключ тремтячою рукою. Нарешті вдалося. Я усміхнувся й відчинив двері.

Крижаний подих пронизав кожну клітину тіла. Нестерпний біль вибуховою хвилею прокотився від грудей до кінчиків пальців. Хлопчика не було. І собаки не було. Лише темрява.

Насправді суд не відбувся через відсутність обвинуваченого. Фонарний стовп не потягнеш до зали засідань. Та й не винен він.

А все це промайнуло в моїй голові за коротку мить. Яскравий екран смартфона поставив мене перед вибором: хлопчик, що кинувся під колеса автівки рятувати свого собаку, чи бетонний стовп, який став моїм завершальним спогадом в цьому житті.