Студентський заробіток

Студентський заробіток.

   Раннього вересневого суботнього ранку двоє друзів вдягнутих у робочу одежу прямували по вулиці до Дарницького вокзалу. Настрій був чудовий, погода прекрасна і все життя попереду.

     Нещодавно закінчилось дуже важке літо, напевно, саме тяжке у житті -  літо після десятого класу – випускне-вступне літо. Закінчився час переживань, нервів, напружених занять. Радість вступу компенсувала весь негатив останього року. Студентські квитки принесли чималу радість всій родині.

     Попереду нові плани, нові мрії.

     Одна мрія вже збулася – батьки за вступ до КПІ подарували справжню мрію – бабінний магнітофон "Юпітер – 202". Почалася нова ера в житті. Були куплені бабіни, колонки, наведені знайомства для придбання нових записів. Почав розбиратися в технології запису музики. Але закономірно виявилась одна важлива деталь – для максимально високої якості запису потрібен був програвач. І нікуди не дінешься. З'явилась можливість придбання чи обміну тоді ще вінілових грамплатівок, а ставити їх нема на що. Варіант перезапису з іншої касети був поки єдиним, але був дуже громіздким і не приносив задоволення – треба було йти до когось у гості, стискати чи запрошувати до себе для тієї ж процедури запису. Да і якість "другого", а частіше вже "третього" і так далі пере-запису дуже страждала. Один вихід – купувати програвач. І знову  . . . гроші. А де їх взяти. Батьки і так напружилися з магнітофоном, своїх грошей поки що не було. Намагався позичити, але всі друзі – ровесники пройшли теж саме і на тому ж "нулі".

     Самий яскравий приклад – вірний друг Евген, котрий зараз крокує поруч зі мною на Дарницький вокзал. Він теж пройшов екзаменаційне літо. Теж вступив, але в Автодорожній.

     Доречі, це саме він знайшов і розвідав шлях до "багатства" – попрацювати грузчиками на вокзалі – розгружати мішки чи дошки. Він, навіть, дізнався, що платять непогано і за 3-4-5 вихідних можна заробити бажану суму. А вона була зовсім не мала. Навіть "вертушка" (той же програвач, тільки без підсилювача, але вищого класу тим більш з Прибалтики) коштував цілу місячну зарплату батька, який на той час вже працював головним інженером проекту. А зарплата вчителя початкових класів (ким працювала мама вже більш ніж тридцять років) і зовсім не могла тягатись з цією іграшкою. Ну не повертався язик мовити про гроші тим більш після магнітофону. Вони і так робили для мене все. Була ще бабуся, яка б точно винула і віддала б гроші онуку, але . . . мені хотілося ще довго відверто дивитися їм в очі. Самі ж мене так виховали.

     І ось ідемо на вокзал. Настрій прекрасний. Не без труднощів знайшли кімнату якогось начальника вантажного відділення і ось стоїмо ми удвох перед столом за яким сидить п'ять чоловік у забрудненому одязі. На столі розкидані документи, ручки, олівці і, навіть, окуляри, причому в самому центрі стола. Ну ця деталь вже ніяк не гармоніювала з обстановкою і незрозуміло було кому вона належила. На чолі столу сидів старший, судячи по наколкам на руках. Але погляд у нього не злий. Ну яку злість можуть викликати двоє вісімнадцятирічних вже два тижня як студенти.

     Пояснення були стислими, матеріальни труднощі студентів були знайомі всім, а деталі нікого не цікавили, принаймні у цій компанії. Ми говорили, що готові прийти не три і, навіть, не чотири рази і що ми лінуватися не будемо. Коли дійшли до потрібної кожному суми настала пауза. А слід зазначити, що розмову вів тільки голова, інші, навіть звука не подали за всю зустріч. Тиша стояла довго – декілька хвилин. Всі сиділи як кам'яні. Я боявся переступити з ноги на ногу. Я сам не розумів чого я боюся. Не поб'ють же. Максимум відмовлять і виженуть. До цього я був готовий. Але обстановка була дуже напруженою. Темне обличчя і малюнки на пальцях надію не вселяли. Всі присутні за столом сиділи також нерухомо і дивилися на свого керівника. Я боявся повернути голову і подивитися на Женьку. Мені здавалося що він зовсім не дихає.

     По законам театрального жанру навіть найдовша пауза повинна була колись закінчитися.

     Начальник мовив:

     - Ладно, - і поліз правою рукою у кишеню.

     Діставши претянуту пачку грошей, з шелестом почав її розминати і став рахувати купюри.

     Через деякий час простягнув гроші спочатку Евгену, а потім знову перерахував купюри і простягнув мені. У мене руки заніміли. Я розумію, що відбувається щось неординарне, до чого я зовсім не був готовий, може і не зовсім законне. Але в мене ніякого досвіду ні розумінь що відбувається не було. Я розгубився. До цього я ніяких грошей ні у кого стороннього не брав у житті.

     - Бери, бери, – голосно і наполегливо повторює бригадир.

     В його погляді не було нічого батьківського. Ніякого співчуття. Ніяких переживань.

     Думка що Женька вже отримав і всі мене чекають підштовхнула. Я взяв. Як я сказав "Спасибі" навіть я не чув.

     Я розумів що все ще ні скінчилося.

     - І більше щоб вашої ноги тут не було! – донеслось до мого мозку.

     Вимогливо, грубо, але зовсім зрозуміло.

    - Хоч один раз ще вас тут побачу . . .  

    - Зрозуміло? – продовжував він.

Злості все одно в його погляді не було.  Ми закивали.  

    - Йдіть нарешті!

     Ми не помітили як опинилися на вулиці. З грошима у руках ми зайщли за найближчий поворот і тільки почали дихати.