Частина 10.

Іван Сирота.  03.10.

Вийшовши до ліфта, хлопці побачили, як вискакує із сусіднього холу Альберт.  До сих пір він плентався десь позаду.  На нього не звертали уваги, але і не гнали.  Його зневажали.  Тепер зіткнулися майже ніс до носа.  І важко було ігнорувати його винуватий погляд і простягнуту сумку.  Хотілося, звичайно, демонстративно плюнути йому під ноги, розвернутися і піти.  Але...  Той, хто сам виріс у дитбудинку, без опіки батьків, розумів, що всі різні.  І всі роблять помилки.  І що у кожного в житті є розвилки.  І якщо зараз наплювати, Альберт або зламається, або виросте таким покидьком... Але ще є шанс щось змінити.  Глянув на хлопців: насторожені, ображені, скоріше, повернуться зараз і підуть.  І Іван взяв простягнуту сумку, як ніби нічого й не сталося.  Дістав велику коробку, витягнув з неї іграшкову вантажну машину.

 - Хороший подарунок комусь... був.  - Дістав кульок із зефіром і пакет з пиріжками.  - А ось це стане в нагоді...  Ну, все, гайда вниз!

Клим Високовський.  03.15.

Тільки виявилося, що вниз спуститися вже не так просто.  Ліана, що росла з першого поверху, дотяглася вже до п'ятого і начисто з'їла перила.  Мало того, навіть сходи місцями почала обгризати.

Так, бочком, намагаючись не торкатися вкритої інеєм, а знизу вже справжньою крижаною кіркою, стіни, спустилися на четвертий.

А тут хтось був.  У першому холі, куди хлопці зайшли, за одним зі столів хтось сидів.  Перед ним лежала товста книга і сторінки перегорталися самі по собі.  Поруч стояли чайник, з носика якого йшов пар, відкрита цукорниця і стакан з чаєм.  У склянці рівномірно рухалася по колу ложечка, розмішуючи цукор.  Тільки вся справа в тому, що той, хто рухав ложечкою та гортав сторінки, був невидимий.  І від цього кружляння ложечки по колу і тихого цокання об склянку ставало моторошно.

 - Гей!  - гукнув Клим невидимку.

Тиша.  Тільки ложечка: цок...  цок...  цок...

 - Ти хто?

Цок...  Цок...

 - Відгукнися, а то бити буду...

Юрчик замахується і б'є шваброю по тому місцю, де повинна бути голова незнайомця.

Цок... Цок...

Юрчик знову піднімає швабру і опускає її на стілець.

Цок...  Цок...

 - Пішли, Смирнов, - смикає його за рукав Високовський.  - Не бачить він нас.  У різних ми реальностях.

 - У реальностях різних, а чай наш п'є!..

Немов на підтвердження слів Смирнова, ложечка вискакує зі склянки і лягає на стіл, стакан піднімається, невидимка з шумом сьорбає гарячий чай.  Перегортається наступна сторінка.

Климу хотілося подивитися, яку книгу читає невидимка, але він не наважився.  Гаразд, нам він не заважає, хай живе.

Хлопці обійшли весь поверх, але не зустріли більше нічого незвичайного.  І їстівного не знайшли, мабуть все з'їв невидимий гість.  Йдучи, заглянули знову в хол, де його зустріли.  Все так же перегортатися сторінки книги.  Все так же цокала в склянці ложечка: цок, цок...

Так само обережно довелося спускатися на третій поверх.

 - Оглядаємо по-швидкому, - скомандував Високовський, - інакше можемо застрягти тут.  У коморі повинні бути ще мотузки...

Третій поверх виявився повністю усипаним рожевим піском, що розсипався і скрипів під ногами.  Не було ні коридору, ні холів чи кімнат, всюди був тільки цей нескінченний пісок.  Студенти оглянули безмовну пустелю і продовжили спуск.

Нарешті, опинилися на другому, останньому житловому поверсі.  Тут поселили перший курс, тут же жила Зулі.  Вона радісно заскочила в свою кімнату, зібрала потрібні речі і продукти, що залишилися.

 - Все, Зулі, готова?  - уточнив Клим.

 - У мене ще в холодильнику пакунок пельменів є!

 - О, це автоматично переводить тебе в п'ятірку найбагатших людей гуртожитку!  - пожартував Чук.

Тільки нікому не хотілося сміятися.

В інших кімнатах теж було спокійно, до зеленого примарного світла та інею на стінах очі вже звикли і навіть не звертали увагу.  Місцями на інеї були видряпані букви, і тільки в останньому холі на всю стіну майже під стелею виднілося ціле слово: «Допоможіть!»

 - Може, це Антон?  - припустила Котя.

Всі тільки плечима знизали.  Хто ж його знає...

 - Закінчуємо огляд, - Клим відкрив двері в останню неперевірену кімнату.

Всі завмерли на порозі.

 - Ось воно, - промовив в повній тиші Гек.  - Знайшли!

У кімнаті була дівчина, боса, в довгій нічній сорочці, з розпущеним русявим волоссям до пояса.  У центрі кімнати, між ліжками, стояв притягнений з холу стіл, на ньому два дзеркала, одне навпроти одного, між ними - свічки.  Дві доріжки віддзеркалень свічок створювали нескінченний коридор, який зникав в глибині дзеркал.

 - Ось вона, дванадцята, - прошепотіла Котя, - А Кузьмівна виявилася тринадцятою ...

 - Відьма!  - закричав Чук.  - Вона відкрила двері в потойбічний світ!