Епілог

Темрява у вежі — це не просто відсутність світла. Це в’язка, жива пітьма, що дихає крізь тріщини в камені й шепоче мертвими мовами. Вона лоскоче шкіру, впивається під нігті, стискає горло. І в цій живій темряві — він.

Руї сидить, прикутий до стіни іржавими кайданами, поїденими чи то часом, чи то чимось кислим гнівом. Метал стискає й ніби пропікає зап’ястя. Спина ниє. Його бойове кімоно давно перетворилося на лахміття. На щоці — суха смуга засохлої крові. Волосся розпущене: скуйовджене, забруднене, у засохлій крові.

Руї мовчить. Не рухається. Часом здається, що він навіть не дихає. Лише очі — вузькі, як у змія перед кидком — уважно стежать за кожним шорохом. Ці очі вже досконало звикли до темряви навколо.

Тяжкі металеві двері скриплять. Тиша шипить від цього звуку. У приміщення заходить світло, створюючи майже інтимний, багряний напівморок. Руї не підіймає голову одразу. Він чує її кроки. Легкі. Зарозумілі. Як у тієї, що звикла, що світ стелиться під її підошвами. Вона любить навідуватися до нього. Частіше за інших.

— Вершник першої крові, — лунає голос, солодкий, мов отрута. — А ти виявився витривалішим, ніж я думала.

Він піднімає погляд.

Вона — красива. Надмірно. Риси обличчя вирізьблені, як у статуї, але в усмішці хижий оскал. Волосся хвилясте, вогняне, схоже на полум’я, що от-от обпече. Сукня, ніби виткана з туману й крові, оголює ключиці й вигини стегон. Шкіра — світла, майже люмінесцентна, як у нічних створінь. Очі — чорні, як обсидіан. У них — краплі веселощів. Дуже небезпечних веселощів.

Вона присідає поруч і простягає келих. Руї дивиться на воду. Вона прозора. Але їй не можна довіряти. Вона завжди з гіркувато-кислим присмаком. Вона завжди отруєна.

Тільки, якщо він не питиме — помре. Адже спрага вже випалює язик. Скільки він вже без води? Двоє діб? Троє?

Руї відпиває. Один ковток. Він встигає зробити лише ковток, перш ніж демонеса відсмикує келих.

— Ось так, — шепоче дівчина, — ти ж не хочеш померти, правда? Ще ні.

Руї мовчить. Лише м’язи на шиї сіпаються.

— А ти ж не такий простий, так, східний драконе? — вона наближається, майже торкається пальцями його щоки. Її волосся м’яко лоскоче шкіру. — Твої друзі ще не розгадали твою таємницю?

Усмішка. М’яка, як поцілунок леза.

Вона дає зробити ще один ковток, перш ніж різко зривається з місця. Випрямляється й іде геть. Чіткий, упевнений стукіт підборів. Двері знову скриплять. Світло покидає кімнату. Темрява повертається.

***

Я підскакую з ліжка, ніби хтось вистрелив мені просто в груди. На тілі — огидний, холодний піт. Легені стискає і болять.

— Руї! — мій голос зривається. Дихання рветься, наче я щойно виринула з чорної води. Серце гупає у скронях, як молот.

Кімната напівтемна. Фіранки тремтять від нічного вітру. Десь капає вода. Повітря пахне сіллю, потом і кошмарами. Я стискаю простирадло, намагаючись згадати — що саме я бачила?

Морок. Вежа. Ланцюги. І його очі. Прокляті, ясні очі Руї, повні… чого?

Життя? Люті? Спраги?

— Фреє? — Моргана підводиться з сусіднього ліжка, сонна, в тонкій нічній сорочці. У неї скуйовджене волосся, м’який голос. Вона сідає поруч і обіймає мене за плечі. — Гей, гей, що сталося? Що таке?

Я не відповідаю одразу. Лише вдихаю. І ще раз. І ще. Повітря не вистачає. Світ — хиткий. Моргс мружиться, намагаючись роздивитися мене крізь напівморок. А я видихаю:

— Руї… Він живий?

Вона завмирає. Дивиться на мене з сумнівом. Я й сама не знаю, навіщо сказала це вголос.

Це ж був тільки сон. Просто сон.

Чи ні?