Розділ 66

Я прокидаюся різко, ніби хтось щойно вирвав мене з води. Судомно хапаю повітря. Не можу згадати, що саме снилося, але здається: щось криваве, болюче, з присмаком війни й попелу на язиці. Стеля — чужа. Кімната — тиха. Без дихання Моргани на сусідньому ліжку, без її голосу, зітхань, шерехів. Надто тиша.

Гуртожиток.

Академія.

Я жива.

І Моргана також жива. Вона в порядку. Просто тимчасово перебуває в академічному лазареті разом із Сарґарою — поки остаточно не одужають.

Тіло ламає, як після падіння з неба. Кожен м'яз, мов натягнута струна. Але це приємний біль. Він нагадує: я тут. Я вижила. Ми вижили.

Я повертаю голову й неприязно дивлюсь на порожнє ліжко навпроти. Простирадла рівні. Подушок немає. Ні суконь, ні гребінців, ні звичного запаху парфумів Моргани. Це вкотре нагадує про всі ті дні, поки Моргс була в полоні, а я не знаходила собі місця, намагаючись вигадати, як її врятувати. Увесь цей час кімната була саме такою. Оголеною. Наче з неї вирвали душу.

Я сідаю. Повільно, завмираючи від кожного руху. На мені чужа куртка. Це куртка Ескара. Після бою мій одяг зовсім знищився — і він віддав мені свою на зворотному шляху. Я принюхуюсь: вона все ще пахне Ескаром. Звичним запахом його дракона, а ще каштаном, кров’ю і попелом.

Здається, я навіть не зняла чоботи й спала просто в них. Як і завжди після війни.

Вчора... Я вже не можу розрізнити, де закінчується бій і починається спогад. Усе злилося в суцільний крик, вогонь, падіння і... руки Ескара. Його обійми. Його подих біля мого скроні, коли я ридала, як дитина. Сльози досі, ніби засохли на шкірі. Чи, може, це моя душа потріскалась?

Я встаю. Хитаюсь. За вікном — ранок. Холодний, сірий, ніби небо соромиться того, що сталося. Академія мовчить. 

Жодних занять. Ні дуелей, ні навчань, ні польотів. Тільки тиша. І запах жалоби, що осів у тканинах штор.

Я тягнуся до штор і відсмикую їх. Вид з вікна відкриває ліс і один з льотних майданчиків Академії. Там, де зазвичай кружляють дракони, де збираються студенти, де кипить життя — тепер порожнеча. Лише чергові патрулі вершників на нижньому рівні. І поодинокі батьки, що повільно плентаються в бік гуртожитків. Вони приходять за своїми дітьми. Забирають. Хтось не повертається. А хтось не хоче грати в цю війну. Родини шукають безпеки. Цікаво, моя мама прийде по мене? Чомусь серце підказує — ні.

Але навіть якби й прийшла… Я вже не залишу Бронзову Академію Драконів. Тепер тут — мій дім. Тут моє місце. Я більше не думаю про золотий ґрант. Не думаю про боргову яму батька. Про те, що я маю бути найкращою, зірковою студенткою.

Я думаю про те, що ми більше не вчимося. Тепер ми воюємо. І ця війна справжня, кривава, страшна. Вона вже ввійшла в нас, наповнила голови страхом і вирвала серця.

І відступати — пізно.

Я прикриваю очі. Думаю про Моргану і Сарґару. Я не пішла до них зранку. Не змогла. Не після того, як бачила, як Моргану скручує і нудить, як вона не може сказати й двох слів, лише шепоче: «Він змусив мене… випити…» — і знову втрачає свідомість.

Я не готова бачити це знову. Не зараз. Але я піду. Пізніше. Обов’язково. Адже мова про Моргс. А вона ніколи б не залишила мене в таких обставинах.

Десь унизу кричить ворон. Я відвертаюсь від вікна й кидаю погляд на стіл. На ньому: сувої, підручники, зім’яті листи, і поспіхом кинутий шматок мила з ніжними пелюстками квітів. Мій чемодан під столом напіввідкритий — я давно в ньому не рилася. І поки не збираюсь.

Бо та Фрея — фея, зубожіла аристократка, золота першокурсниця Академії Фей, староста і голова студради — померла. Там, у тій прірві. Разом з Руї.

Мене проймає озноб. Я озираюсь і сідаю назад на ліжко.

Чутки вже розійшлися. Хтось сказав: спалено селище вершників на сході. Демони прилетіли не поодинці, а колонами. Швидко. Організовано. Не як дикуни, а як смертоносна армія.

Я не знаю, що страшніше — демони, чи той, хто їх веде. Люцифер… Від одного тільки імені, від спогаду про його очі — мурашки по шкірі.

А я? Хто я тепер?

Фрея Валькір. Напівкровка. Вершниця. Брехня на ногах. Героїня без врятованого. Лідер без команди. Тінь від самої себе.

— Вже час, — тихо кажу я вголос.

І все одно не рухаюсь.

Бо вперше мені нема куди поспішати. Ніхто не чекає мого звіту. Ніхто не кличе на лекції. Ніхто не каже, що я повинна.

Коридор здається довшим, ніж зазвичай. Порожній, як вилизана рана. Стіни холодні, вологі, сірі. Світло від магічних ламп гасне по черзі, ніби академія сама повільно засинає. Або вмирає.

Я йду повільно. Не хочу поспішати. Не хочу чути скрегіт власних кроків. Але чую. Він дере вуха.

За рогом люди. Родини. Метушня. Шепіт. Мати в обіймах юнака з темно-каштановими кучерями. Низенька дівчина з валізою, більшою за неї саму. Літня вершниця в мантії, що міцно тримає дочку за руку, ніби боїться відпустити — і більше не знайти.

Вони покидають академію. Академію. Бронзових. Драконів. Ту саму, що гордо стояла століттями, де кували найкращих. А зараз вона тріщить по швах, як стара недоречна броня на новому тілі.

Я проходжу повз, не дивлячись. Не хочу ловити поглядів. Не хочу бачити ані страху, ані жалю, ані чути прощань. І раптом:

— Валькір.

Я завмираю. Голос упізнаю одразу. Навіть не обертаючись. Радрер. Стоїть трохи осторонь, у тіні. Як завжди. Прямий, як клинок. Темний, як вирок. І безпристрасний, як сама смерть.

— Підійди.

Я підходжу. Він не рухається. Лише очі свердлять. Так, що хочеться згорнутися в клубок, але, чорт забирай, за останні дні я пережила стільки лайна, що директор Радрер буде останнім, кого я зараз злякаюсь. Тим паче, хочу я цього чи ні — я до нього прив’язалась. Я йому довіряю. І головне — я його щиро поважаю. Він отримує те, чого від мене ніколи не мав директор Флаймар, навіть тоді, коли я думала, що ми з ним по один бік.

— Отже, ти все ще тут, — каже він. Без подиву. Як факт.