Розділ 65

— Ми не знаємо, куди вони потрапили, — продовжує Ескар, трохи тихіше. — Не знаємо, де вони тепер… Ніхто не знає.

Він робить півкроку до мене. Я знаю, що буде далі. Він поставить це запитання. Те кляте запитання. У цьому нестерпному тоні. У цих болісно спокійних словах, які ріжуть гостріше за лезо, що провертають у твоєму тілі, розриваючи все навпіл.

І Ескар робить саме це. Питає:

— Де Руї?

Тихо. Але від того не менш боляче. Наче ляпас. Я завмираю. Все навколо стихає. Ліс перестає шуміти. Безіменний завмирає. Моє серце забуває, як битися.

Всередині мене… порожнеча. А потім — хрипкий, пекучий сплеск. Гарячий клубок піднімається до горла. Слова плавляться всередині.

— Він… — я ковтаю, але язик ніби зроблений із попелу чи колючого піску забутої пустелі. — Він залишився. Віддав себе. Щоб ми встигли… Щоб урятували Моргану.

Мене пересмикує від цих слів. М’язи обличчя стискаються. Дихати стає нестерпно, ніби вдихаю відкрите полум’я. Здається, ще мить — і простір під ногами розірветься, і мене поглине моторошна, жорстока безодня. І мені навіть хочеться, щоб так і сталося.

Бо вони казали, що я врятувала Моргану. Що я героїня. Що я молодець. Але насправді — це брехня. І Руї її знав. Бо я не врятувала його. Я могла змусити Безіменного розігнатися сильніше, могла пірнути глибше в темряву, могла ризикнути всім — але врятувати Руї.

І не зробила цього…

І хто я після цього? Яка різниця: фея, вершниця чи напівкровка? Чи має значення, що я приручила великого, небезпечного дракона? Що не перейшла на бік демонів? 

Адже я не врятувала того, хто був мені дорогий. Не схопила за руку. Не витягла з сідла вмираючого дракона. Дозволила впасти в прірву — й розбитись. А разом із ним розбилося і моє серце.

Я боюся підняти очі на Ескара. Боюся побачити в ньому біль. Розчарування. Ненависть.

Але коли все ж наважуюсь — розумію: він не звинувачує мене. Навпаки. Ескар не каже ані слова. Просто дивиться. І в його погляді — все. Усе, що згоріло за останні дні. Все, що ми втратили. Все, що я не встигла врятувати.

А потім — він робить крок. І ще один.

І… хапає мене. Не м’яко. Не делікатно. З ривком, ніби боїться, що якщо затримається бодай на мить — я зникну. Розчинюсь. Розсиплюсь.

Його руки обіймають мене жорстко. Надто міцно. Але я не опираюся. Не можу. Мене трясе. Схлипування розривають зсередини, б’ють у грудях ривками. Я відчуваю, як різко здіймається його груди. Він дихає важко — так само, як і я. Не від втоми. Від болю.

— Чорт… — зривається з його губ. Тихо. Майже нечутно. — Фреє…

І я… ламаюсь. Рвусь, як туго натягнута нитка. Мене прориває — різко, несподівано, безжально. Горло стискає спазмом. Губи смикаються. І я просто… плачу. Спочатку беззвучно, прикусивши губу до болю, до крові, без змоги вдихнути. Потім — зі схлипами. Судомно, ніби весь біль, який я загнала під шкіру, тепер виривається. Мовби мене вивертає зсередини. Це вже навіть не плач — це істерика.

Сльози — гарячі, гіркі, звинувачувальні — котяться щоками й орошують його комір, залишаючи мокрі плями на тканині. Я хапаюсь за його спину. За куртку. За тіло. Щоб не впасти. Ескар не відпускає. Лише сильніше притискає до себе, накриваючи рукою мій потилицю, гладячи скуйовджене волосся. У його жесті є щось господарське й тепле водночас. Наче він розуміє мене, як ніхто інший.

— Все, все… Я тут, — шепоче Ескар мені у скроню. Не як розрада. А як якір. Єдине, за що я можу зараз учепитися, щоб остаточно не розсипатися.

І мені більше нічого не потрібно. Ні слів. Ні пояснень. Ні світла в кінці тунелю.

Тільки він.

Тільки ці обійми, в яких я знову стаю чимось живим. Де мені не треба бути сильною, не треба контролювати, перемагати, доводити. Де я просто... дівчина, яка втратила когось, хто означав занадто багато. І в цю секунду — я дозволила собі зламатися. Дозволила не бути ідеальною. Дозволила бути тією, ким не дозволяла собі бути весь цей час.

Просто собою. З розбитим серцем. З мокрим обличчям. З криком, що застряг у грудях.

І байдуже, що світ усе ще палає. Що небо червоне. Що навколо нас вершники, які дивляться. Що десь там Легіон живий, і Флаймар теж, і Люцифер намагається зібрати себе по шматках. І що демони, швидше за все, повернуться.

Зараз — тільки я. І край. І рука Ескара на моїй спині, що не дає впасти.

І якщо хтось зараз скаже, що мені не можна — бути слабкою, бути тріснутою, бути живою — я пошлю його слідом за червоними ельфами і болотяними демонами.

Тому що зараз… я просто дихаю. І плачу. І це теж потрібно.