Розділ 64

Ми виринаємо з хмар — і вперше за весь цей час світ перестає тремтіти.

Вітер слабшає. Шум крові у вухах стихає. Безіменний плавно ковзає вниз, і я відчуваю — він теж виснажений. Його дихання важке, його шия, крила і навіть лапи ледь помітно тремтять. Але він усе ще летить. Усе ще тримає нас.

Саме він нас урятував. Стільки разів за цей день. За цей виснажливий бій... Саме Безіменний ризикував життям, підставлявся під ворожі удари й виносив нас у небо, геть від небезпеки. Якщо колись я сприймала його як бойового звіра, то тепер чітко усвідомлюю: він — мій брат у звірячій шкурі. І я ніколи не розірву зв'язок із ним. Ми з Безіменним будемо разом. До самого кінця. І для цього йому не потрібно мати красиве вогняне ім’я. Хай вибір “Безіменний” спершу здавався дивним і смішив вершників навколо… Тепер це слово стало чимось прекрасним, небезпечним і, найголовніше — рідним.

Під нами розкинувся до болю знайомий ліс. Не ліс — пляма. Темна, в’язка, як згусток прокляття. Стовбури дерев — облуплені, мов скелети, обмотані туманом. Гілки, наче пальці потопельників, тягнуться вниз. Болото хлюпає. Коріння дихає. Все ворушиться, мов живе. Десь удалині видніється той самий корабель-привид, на якому вершники влаштовують таємні вечірки. Десь тут залишилася випалена пляма, на якій ми з Ескаром билися з демонами за ілюзорного зеленого дракона Вілланії. Десь тут я йшла за Флаймаром, бруднячи черевики в багнюці, ще не знаючи, що справжній бруд — це він, підступний директор Академії Золотих Фей. Тут ми гуляли з Ескаром посеред ночі, коли він іще підозрював мене у шпигунстві. Тут ми сміялися з Морганою з кумедних пліток, називали Азарію стервозною вискочкою й захоплювалися професоркою Лаванною. І там, де ліс тягнеться вгору — здіймається вона. Місце, що стало мені ріднішим за Академію Золотих Фей. Це — Академія Бронзових Драконів. Місце, де я по-справжньому знайшла себе і дізналася жорстоку правду, яку світ ховав від мене все життя.

Я заплющую очі. Відчуваю, як сили залишають тіло. Як ниють м’язи. Як хочеться заснути — впасти в обійми хмар і забутись. Моргана все ще тримається за мене. Вона зламана, як і я. Їй зле. Її нудить. Сьогоднішня правда, сьогоднішній ритуал і битва — все виснажило нас до краю. Ми от-от, і впадемо. Але тримаємося на одній лише волі.

Я знову розплющую очі й уважно вдивляюсь. Ми знижаємось. Дерева стають усе ближчими. Болото тхне все сильніше.

І серед цієї тремтливої трясовини — вони.

— Там, — шепочу я, хоча Безіменний і без слів розуміє та відчуває. Ми опускаємося все нижче, готуючись до повного приземлення.

Вони стоять у лісовій прогалині, по щиколотку в мокрому моху. Втомлені. Виснажені. Але живі. Райзер — похмурий, із мечем в ало-бурих розводах. Азарія тримається за бік, рука в крові, але підборіддя задране високо, як у королеви. Рея — напружена, ніби ворог досі може вискочити з-за найближчих кущів. Із луком за спиною, пальці дівчини нервово крутять у руках маленький метальний кинджал. Дрей стоїть трохи осторонь, його очі стежать за кожним нашим рухом.

Поряд із ними — Радрер. Прямий, як меч. Справжній лідер, генерал. Кам’яне обличчя, гострі риси. Його одяг весь у слідах битви: місцями в крові, місцями обпалений, місцями порваний. І попри все це він виглядає, як давній король війни — Валларіс Третій. Радрер проводжає мене поглядом, а потім знову дивиться на горизонт, ніби й досі шукає там ворога. Поряд із Радрером — настільки близько, що одразу відчувається їхня спорідненість — стоїть Вілланія. На мить мені здається, що її руки досі світяться м’яким блакитним сяйвом магії. Що вона — мов світлячок на тлі цієї похмурої пастелі.

І… Ескар.

Він дивиться прямо на нас. На мене. Не кліпає.

Безіменний — мій величний важкий гігант — торкається землі неприродно м’яко, як уміє лише він. Як тінь, або як шепіт. Дивовижно, як у цьому драконі поєднується небезпека стада бізонів і водночас граційність хижої дикої кішки, що здатна полювати в повній тиші.

Я зісковзую вниз, ноги тремтять, але я тримаюся. Допомагаю Моргані — її ноги не слухаються, вона повисає на мені, як ганчір’яна. Я відчуваю, як її гарячий, уривчастий подих обпікає мені ключицю. Скільки всього вона пережила… Довге полонення в демонів, можливо, тортури, той болісний ритуал із напівкровками для виклику Люцифера, а потім нове викрадення Легіоном. Моя подруга не заслуговує на всі ці страждання.

— Моргана, — тихо каже Вілланія, наближаючись. — Дозволь…

Відьма торкається ланцюгів, зосереджує в них усі залишки своєї магії, і за кілька хвилин ті розсипаються з тонким, отруйним сичанням.

Моргс раптово хапається за плече Вілланії, потім за рот. Згинається навпіл, ніби її зараз спалить зсередини. Вона бліда, як місяць у світанковому небі.

— Моргс! Що з тобою? — схвильовано питаю я, підходячи ближче. — Як ти? О Лів… Що ж вони з тобою зробили?!

— Він… Легіон… — її голос зривається, вона кашляє. — Після ритуалу… Він змусив мене щось випити… Це було… мені… — вона навіть не може закінчити думку. 

— Тихо, люба, — шепоче Вілланія. Вона вже бере Моргс під руку. Спокійно, але твердо. — Ходімо. Я все виведу.

Моргана не заперечує. Вона надто слабка. Дівчина лише чіпляється за тканину її мантії, як за мотузку. І йде з нею — вглиб лісу, туди, де дерева сплітаються в купол, і повітря пахне хвоєю, бездонною глибиною боліт і темрявою.

Я залишаюся й мовчки дивлюсь їм услід, сподіваючись, що тепер усе буде добре. Що тепер усе буде гаразд. Мені хочеться вірити в краще, особливо, коли найгірше вже сталося.

— Ми думали, ти не виживеш, — глухо кидає Райзер. Навіть він говорить тихо.

— Ти врятувала Моргану, феєчко. Це… нічого собі, — подає голос Бренн. Майже без отрути.

Азарія мовчки пронизує мене поглядом і на мить схвально киває. Джара досі немає з ними. Мабуть, він зараз із Сарґарою, може, вже десь на території академії.

— Ти чудово впоралась, — тихо додає Рея.