Розділ 62

Варзо різко злітає вгору. Його крила смикаються, ніби у маріонетки божевільного лялькаря. Вітер змішується з димом, попіл забивається в очі, але я не помічаю болю й перешкод. Тримаюся з останніх сил, а Безіменний підо мною — це чиста лють і напруга.

— Давай же, наздожени! — шепочу крізь зуби. — Швидше! Ррак’шіан! Ррак’шіан! — командую дракону.

Я бачу, як Варзо різко йде праворуч, потім ліворуч — його тіло не повністю слухається команд Легіона. Зомбі-дракон кидається, чинить опір магії, яка його живить і спрямовує. Легіон роздратований. Він стискає ланцюги, якими скута Моргс. Вона виглядає виснаженою, її волосся в'ється за вітром, мов багряні змії.

— Моргс! — вигукую знову, і цього разу мій голос звучить майже впевнено. Майже сильно. Я більше не можу дозволити собі сумніви. Не зараз, коли на кону її життя. — Тримайся! Ще трохи!

Безіменний робить новий ривок уперед. Відстань скорочується. Я бачу блиск броні Легіона, бачу його ненависну усмішку й каламутні, мертві очі Варзо, в яких більше немає життя — лише моторошна пародія на неї.

І тоді, як спалах, приходить ідея.

— Довірся мені, — шепочу я Безіменному, притискаючись до його шиї. Він не видає ані звуку — лише коротко, різко киває. Як людина. Я відчуваю це всім тілом, усім серцем. Ми — одне.

Я подаюсь уперед, і Безіменний миттєво реагує. Ми злітаємо вище Варзо, завмираємо на півсекунди — а потім падаємо вниз, просто на них, ніби збираємось протаранити в лоб.

Маневр розрахований на переляк. І він спрацьовує.

Легіон не встигає подумати — лише смикає поводи, намагаючись відвести Варзо вбік. Мертвий дракон не встигає: його тіло крениться. Варзо розриває повітря незграбно, як п’яний велетень. Його різко заносить, ніби власні крила заважають летіти. Один помах — і Варзо майже перевертається в повітрі.

Легіона підкидає в сідлі. Ланцюги натягуються з хрустом. Моргана різко сіпається — і в цей момент усе злітає з рейок.

— Попався! — шиплю я, торжествуючи від власної кмітливості.

Але це лише початок. Тепер головне — не втратити момент.

Хватка Легіона слабшає. На коротку мить, як удар серця. Але Моргс помічає. О, чорт, вона помічає. Я їй киваю. Вона бачить. І вона діє.

У ту мить, коли Варзо різко смикається, коли броня Легіона глухо дзвенить, коли ланцюги трохи провисають — Моргана зривається зі спини звіра. Не кричить, не просить, не чекає героїчного порятунку. Просто стрибає. Вниз. У порожнечу. Ніби смерть лякає її менше, ніж залишитися поруч із Легіоном. Вона впевнена, що я її спіймаю. Що я встигну.

І мені залишається лише теж повірити в це. Що цього разу все не станеться, як з Руї.

Руї... Ні, ні, тільки не зараз! Я не буду зараз думати про Руї.

Тіло Моргани летить униз, вихляючи в повітрі, як полум’я. Ні магії, ні крил. Лише вільне падіння й відчай.

Я згадую, як точнісінько так падала Азарія під час Скайтерри. Як ми з Безіменним кинулися за нею, поки Дроза була дезорієнтована. Як зловили її біля самої землі.

— СПІЙМАЙ ЇЇ! Грарх’та!!! — горлаю я, навалюючись на шию Безіменного. Це не прохання. Це крик, на якому тримається вся моя реальність.

Він чує.

Без жодної затримки різко йде вниз. Повітря рветься навколо нас, мов тканина. Тіло дракона описує дугу — і ми пірнаємо під Моргану.

Удар.

Моргана падає просто на спину дракона — з глухим, важким стуком. Її тіло перекочується за моєю спиною, як мішок із кістками, і я чую, як вона зривається убік… і в ту мить помічаю блиск металу.

Ланцюги.

Ті самі, що все ще прикріплені до кайданів на її зап’ястях. Теліпаються, дзенькають, лупцюють по лусці дракона. Я тягнуся назад, не роздумуючи. Однією рукою міцно тримаюсь за шип Безіменного, щоб не злетіти, пальці другої обвиваються навколо ланцюга, зриваються, ковзають — і в останню мить я чітко хапаюсь за ланку.

— Тримайся, Моргс! — ричу, перехоплюючи другою рукою й підтягуючи її до себе, на ходу обмотуючи ланцюг навколо передпліччя. Мене інерцією тягне слідом за нею — і я сильніше стискаю стегна на шиї Безіменного, впираюсь колінами й ліктями в його луску, не дозволяючи собі вилетіти слідом за подругою. Мій дракон трохи нахиляється, щоб допомогти. Я підтягую, витягую напівкровку, використовуючи всю силу, яка в мене є, і навалююсь зверху. Втискаю її в сідло, не даючи зісковзнути. У скронях стукає, пальці палають, плече підламує. Але вона тут.

Жива. Вона з нами.

— Ти не впадеш. Я не дам тобі, чуєш? — шепочу, зціпивши зуби, ніби це молитва. Або присяга.

Безіменний різко набирає висоту. Я підтримаю Моргану однією рукою, другою вчепилася в шип. Ми рвемося в небо, удвох, роздерті, подряпані.
Але разом.

Я її втримала. Я встигла. Але Легіон на Варзо вже хижо кидається за нами, переслідує. Він хоче відібрати все те крихке, що я ледь змогла втримати. І я йому цього не дозволю.

Бачу ущелину попереду. Вузьку, скельну й гостру, як лезо ножа. Прохід — ледь ширший за крила. Тут можна пройти лише боком. Лише ідеально.

Це клято ризикований маневр, на який ідуть такі, як Радрер: найсильніші, досвідчені й мудрі вершники. У мене немає такого досвіду, немає таких навичок. Є лише одне: бажання врятувати й захистити Моргану ціною всього. Але якщо ми не впишемось, якщо не візьмемо правильний розгін і нахил… Ми обидві загинемо.