Розділ 61

Моя найкраща подруга. Моя споріднена душа. Моя Моргс.

Бліда, майже прозора шкіра, сплутані, вологі пасма волосся липнуть до обличчя. Очі порожні, змучені, але живі. Вона принижено дивиться внікуди. Моргс скута ланцюгами, які міцно тримає Легіон. Ці ланцюги ріжуть мені очі гострим болем — вона не має бути в полоні. Не має бути в його руках.

І в цю мить, здається, руйнується саме сприйняття світу. Мертвий дракон. Оживлений труп. Варзо… Він мав залишитися мертвим! Феї на боці короля демонів Люцифера. Багаторічна змова, яку вів Флаймар. Полонені. Ритуал. Напівкровки. Війна.

Я молю Лів про те, щоб усе це виявилося лише божевільним сном — але вона та її діти мовчать у відповідь.

Моя свідомість кидається в пошуках простіших пояснень: ілюзія, морок, проклята гра розуму… Але Безіменний підо мною напружений до краю. Він теж це бачить, відчуває чудовисько так само ясно, як і я. Це не обман, не фокус. Це відбувається тут і зараз.

Моргс… Вона в полоні в чудовиська. В того, хто вбив дракона й повернув його до цього жалюгідного, спотвореного існування. Що він зробить з нею? Куди Легіон зараз її тягне? Що вони уже з нею зробили?

Безіменний, ніби почувши мої страхи та сумління, видає низьке, майже загрозливе гарчання. Думки миттєво очищуються, загострюються до межі. Я знаю, що маю робити.

Але перш ніж я встигаю поворухнутися, Варзо різко здригається й обриває політ. Він каменем падає вниз, зриваючись у запаморочливе піке, прямо в вузьку південну ущелину. Його тіло неприродно ламає потік повітря, крила б’ються в судомах, ніби ламаючи реальність. Легіон втримується в сідлі, а ланцюги з кайданами, що сковують Моргану, дзвенять на вітрі, мов дзвони смерті.

— Моргс! — мій голос звучить не криком, а зірваним шепотом, повним болю й жаху.

Безіменний уже пірнає слідом, більше не чекаючи моєї команди. Це інстинкт. Мій дракон відчуває мене краще, ніж я сама. Ось про що постійно говорив мені Руї. Ми з Безіменним уже стали єдиним цілим. Наші свідомості злилися — ми відчуваємо й розуміємо одне одного без слів чи жестів. Спілкуємось уже не ми — спілкуються наші німі душі.

Ми летимо вниз, у вузьку гірську ущелину. Світ довкола стрімко звужується — кам’яні стіни зближуються, повітря стає холодним і вологим, кусає шкіру крижаними зубами. Камені пролітають так близько, що здається, ще трохи — і я поранюсь.

Безіменний вправно петляє, його тіло рухається плавно, стрімко, ніби він народився для цього вузького коридору смерті. При тому, наскільки він насправді величезний, Безіменний справляється просто бездогано. Моє серце скажено калатає в грудях — кожен поворот, кожен маневр відгукується болем, але я не можу зупинитися. Не зараз.

Поруч із нами зеленою блискавкою раптом з'являється Руї. Його дракон — гнучкий, як потік води, — тече між скелями з такою грацією, ніби повітря саме розступається перед ним. Руї сидить у сідлі, як завжди, впевнено, майже ліниво. Наче це всього лише вечірня прогулянка. Але в його очах — не лінь. У них пульсує напруга, рішучість. Така, яку я бачу майже вперше. Навіть у тій проклятій печері, коли все руйнувалося, він не виглядав таким.

— Руї! — кричу я, і в моєму голосі надто багато всього: радість, страх, полегшення. Мені потрібно було, щоб він з’явився. Мені потрібно було, щоб хтось опинився поруч. Але чим ближче він — тим сильніший страх. Видіння сну все ще сидять у мені, як скалка.

— Я відріжу йому шлях! — кричить Руї й різко відводить дракона вправо, майже торкаючись крилом скелі. — Іди за Морганою!

Він не дивиться на мене. Не чекає відповіді. Але я розумію. Він іде в обхід. Він збирається змусити Легіона змінити траєкторію. І робить це без вагань.

Голова мертвого дракона різко повертається в його бік. Легіон помічає маневр. Його руки злітають угору, і в них — пульсуючі заряди спотвореної, багряної магії. 

Моє серце завмирає. Я знаю, що станеться. І нічим не можу це зупинити.

Вихор багряної магії зривається з пальців Легіона — темний, в’язкий, з отруйним присмаком. Він прорізає повітря, як ніж. Руї бачить. Руї встигає. Його дракон, гнучкий, мов лоза, різко ниряє вбік — і заряд проходить мимо, лишаючи в повітрі шлейф смерті.

— Так… — видихаю я, ковтаючи надію.

Але Варзо — не спить.

Мертва паща роззявляється, і в наступну мить з глибини її черева виривається потік синього полум’я — не вогонь, а справжній кислотний плевок, що жере усе живе. Він надто швидкий. Надто близько.

Прямо в груди зеленого дракона Руї.

Дракон смикається в судомі. Він не просто кричить — він волає. Це звук живого болю, справжнього, того, що рве нутро. Крик пронизує небо, і все всередині мене стискається.

— Руї! — мій голос стає хрипом. Зірваним. Безсилим.

Руї не вислизає з сідла. Навіть не смикається. Він просто… падає. Разом зі своїм драконом. Тіло зеленого звіра втрачає опору в повітрі, крила підгинаються, і він іде вниз. Камені, пил, вітер. Все тягнеться, як уві сні.

Я не думаю. Безіменний відчуває мій порив раніше за мене. Ми зриваємося вниз, прямо в порожнечу, туди, де зникає зелене тіло, туди, де все руйнується. Вітер хльостає по обличчю, очі ріже пил. Камені летять угору — чи, може, це ми летимо надто швидко?

— Руї! — кричу знову, сильніше. Я все ще його бачу. Ще секунда. Ще мить… — Ні, Руї!

Але прірва жадібна. Вона поглинає їх. З кожною секундою вони все далі від мене.

Руї дивиться мені в обличчя. Його очі — останній якір, що тримає мене. Жодної краплі страху. Лише ясність. Пронизлива, невблаганна.

— Ти знаєш, що робити! — кричить він крізь вітер. Я майже не чую, але читаю по губах. Чітко. Невблаганно. — Врятуй її.

І все.

Я тягну руку, але не дістаю. Вже надто далеко. Вже не тут.

Безіменний більше не пікірує — він відчайдушно б’є крилами, намагаючись вирівнятись у польоті.

— Ні, лети далі, лети за ними! — кричу я Безіменному у відчаї. Хочу спрямувати його далі, нижче. Хочу врятувати Руї, витягти його з цієї безодні.