Розділ 59

Розлом, де ще кілька хвилин тому вирувала битва, тепер завалений камінням і порохом. Ніби сама земля вирішила грюкнути дверима. Занадто різко, але абсолютно остаточно.

Я дивлюся туди й не дихаю.

Попіл усе ще клубочиться над входом, повільно осідаючи, як прах спогадів. Кам’яні плити лежать одна на одній, не залишаючи щілини. Ані руху. Ані голосу. Жодного натяку на те, що там, під завалом, ще хтось живий.

Ні вереску полонених, ні стримано-хрипкого «я тут» від Моргани. Жодної тіні, жодної усмішки, жодного впертого: «Тримайся, напівкровко, не розслабляйся». Лише тиша. Мертва, хрустка, як зламане крило.

Моє серце починає битися голосніше. Глухо. Рівномірно. Як похоронний барабан. Я не рухаюся й не кажу ні слова — тільки дивлюся. І десь глибоко в мені вже визріває усвідомлення, якого я не хочу приймати.

Я втратила її.

Мою Моргс. Сміливу, безрозсудну, веселу, завжди красиву, завжди живу... Ту, що завжди була поруч. Що тримала мене, коли я падала. Що сміялася, коли хотілося вити, і плакала разом зі мною.

Я знала, що не зможу врятувати всіх. Знала. Чорт, я тисячу разів прокручувала це в голові. Але не її. Не Моргану. Вона — та, кого я мала витягти. Та, за ким я спустилася в це пекло. За кого мала вчепитися до останнього ребра. Я обіцяла собі, що з нею нічого не станеться. Що, демон забирай, вона просто не може зникнути. Що я витягну її. Витягну...

Горло стискається. Я хочу закричати. Викрикнути її ім’я, кинутися туди, розгребти руками кожен камінь. Але не можу. Голос, який щойно кликав до дії, більше не слухається. Він глухий. Порожній. Мертвий. А за ним приходить тиша всередині. Нічого. Ні сліз, ні слів. Лише порожнеча. Холодна, як той зал, що обвалився позаду.

І все ж я піднімаюся. Стаю. Бо битва не завершилась. Бо якщо я зупинюся, то впаду. Бо тут ще залишились ті, за кого варто битись. Бо поруч Ескар — хай він і досі вдає з себе самовдоволеного героя, якому ніхто не потрібен. Бо поруч Руї, хай він і з’явився на зеленому драконі, що не віщує нічого доброго. Бо зі мною Вілланія, директор Радрер, Джар і навіть Азарія. Той напівельфійський хлопець і інші полонені напівкровки. У мене є, за що боротися. Але це не означає, що я просто викину Моргс із голови.

Безіменний підходить сам. Без команди чи поклику. Мовчки. Просто з’являється поруч, як тінь чи відповідь на питання, якого я ще не поставила. Його кроки важкі й кам’яні, наче сама земля веде його. М’язи під лускою перекочуються, як хвилі, його очі... Боги. Його очі дивляться прямо в мої — не звіриним, а цілком людським поглядом. Не дикість, не інстинкт. Усвідомленість. Він знає, що було, і, певно, що буде. Знає, куди йти. І знає, що ми зробимо це разом.

Тож я більше не вагаюся, не сумніваюся. Я дію. Просто видираюся на його спину, де зараз немає сідла. Та нічого — мене одразу тренували працювати без такої розкоші. Я хапаюся за шипи, відчуваючи, як гаряча пара піднімається від шиї дракона. Він злітає в небо без команди — ніби моє дихання, мій страх, мій удар серця і є наказом.

Ми — єдине ціле.

Дракон і я.

Не наїздниця і звір. Не вершниця і зброя. Ми летимо не між небом і землею — а крізь саму долю. Його крила ріжуть повітря, як леза. Я тримаюся міцно, але всередині — майже спокій. Бо в цю мить я не одна. Бо Безіменний став не просто моєю тінню, а моєю головною опорою. І він знає шлях.

З різних боків у небо здіймаються інші вершники. Їхні силуети вириваються з попелястої завіси, мов стріли. Один за одним, ми ростемо, як буря. Позаду чутно крик Радрера — і в цьому голосі вся тяжкість рішучості, гніву й влади:

— ПОВІТРЯ! ПЕРЕХОПЛЕННЯ! ВПЕРЕД!

І тоді я бачу їх.

Зграя.

О, Лів. Ціла зграя крилатих демонів. Не окремі вороги, а рій. Хижі, чіткі, злагоджені. Їхні шкірясті та пір’яні крила розправлені до краю. Вони рухаються, як навчений загін. Не кидаються хаотично, не верещать у безумстві. Вони — у строю. Справжня смертельно небезпечна армія.

І це ще не все.

На дахах фортеці стоять балісти. Величезні, мов чорні кості мертвих титанів. Демони керують ними. Вони діють мовчки, синхронно й швидко. Заряджають. Ціляться. Металеве клацання — і механізм готовий. Ще мить — і небо перетвориться на колючу смертельну пастку.

— ЗАЧИСТИТИ ВЕРХНІЙ ФЛАНГ! — кричить хтось із загону, і голос тоне в реві вітру.

Але вже запізно. Повітря більше не сховище. Воно — поле бою.

Безіменний робить розворот, як хижак, що вловив запах крові. Його тіло підо мною — суцільний стиснений імпульс люті. Я відчуваю, як напружені його м’язи. Зв’язок між нами — гарячий, щільний, мов нерв. Він хоче рвати. Хоче демонячої крові. І я дозволяю.

Ми знижаємось, входимо в потік, і поруч, майже в дотику, з’являється зелена тінь.

Руї.

Він ковзає в повітрі так, ніби не б’ється, а танцює. Його зелений дракон — чортівськи граційний звір, з гривою, що розсипається за вітром, мов водорості у вирі. Він робить віраж — широкий і впевнений, — і в наступну мить врізається всім тілом у балісту збоку, з тріском металу й вереском демонів. Дерево та залізо розсипаються, механізм осідає. Він більше не випустить жодної стріли.

Але інші вже ціляться.

— Руї! — мій крик губиться у вітрі й реві драконів.

Я тягну руку вперед. Моя магія спалахує між нами. Сферa світла виростає на півдорозі між нашими драконами. Перша стріла — блискуча, хижа — вдаряється в бар’єр, розбризкуючи іскри. Друга — одразу слідом. Вібрація б’є в кістки, мовби її прийняли мої ребра. Руки починає ламати — вони тремтять. Після того ритуалу й усього, що вже сталося, я відчуваю себе майже виснаженою…

Третя стріла… чорт, вона сильніша. Магія тріщить, і мені доводиться податися вперед, стиснути зуби, щоб утримати щит. Здається, я скрикнула, але сама себе не почула.

Руї не обертається в мій бік. Не говорить. Не дивиться.