Розділ 57

Метал скрегоче на знак протесту. Він тремтить, пульсує в мене на шкірі, наче живий. Кайдани не відпускають просто так. Вони чіпляються за плоть, ніби впилися в саму сутність.
Я чую голос Вілланії — стриманий, рівний, але з кожною секундою усе глухіше, ніби магія забирає в неї не тільки силу, а й душу. Вона стоїть у кроці від мене, руки витягнуті, долоні тремтять. Тонкі багряні лінії світла біжать по моїх ланцюгах. Плавлять. Розчиняють.

Це не просто кайдани. Це провідники і блокувальники магії, частина ритуалу. Їх неможливо знищити одним помахом.

— Майже… — видихає відьма. Її зіниці розширені. Концентрація гранична. Я бачу, як по її скронях скочуються краплі поту. Радрер за її спиною відмахується від чергового демона, ніби той — набридлива муха. Він тримає рубіж. 

— СКОРО СТЕЛЯ РУХНЕ! — кричить Саргара. Її голос розтинає простір, як тріщина у склепінні над нами.

Дякую, Кігтю, ми й так це відчуваємо — пил і кам’яні брили сиплються згори кожні десять секунд.

Із тріском ламається останній фрагмент ланцюга. Я падаю на коліна — не від слабкості (хоч і від неї теж), а тому що хочеться відчути землю. Свободу.

У ту ж мить одна з монументальних колон — важка, що тріщить від вікової втоми — із глухим гуркотом обвалюється вниз. Камінь вибухає пилом, застилаючи все навколо. Я мимоволі заплющую очі — повітря згущується, легені наповнює попіл, а із грудей виривається гидко-різкий кашель.

І… Радрер зникає. Його силует — ця вічна опора, що стояла, як скеля, — просто розчиняється в тумані. Ні звуку, ні подиху. 

Серце встає.

Вілланія завмирає, важко дихає — магія забирає в неї надто багато. Але демони не чекають, уже намагаючись атакувати ту, що викликалася звільняти полонених.
І в наступну ж мить я піднімаю руки.
Злюся на власне ослабле-болюче тіло, злюся на все, що відбувається, і в грудях спалахує лють — чиста, як удар палаючим клинком.
З пальців виривається світло. Тепле, сліпуче. За ним — ліани. Вони сплітаються в купол, вигинаються, хрумтять від напруги, ростуть, підкоряються.

— ТРИМАЙСЯ! — кричу я Вілланії, і купол замикається над нами: щільний, як щит, і живий, як дихання. Один зі снарядів демонів влучає просто в захист — і гасне, розсипаючись іскрами.

Вілланія не може собі дозволити зараз шукати батька. Надто багато залежить від неї. Відьма жваво переходить до других оков, хоча по очах бачу, як їй лячно.
Магія розігнана, її рухи стають точнішими, швидшими. Я прикриваю, відводячи на себе заряди. Світло клекоче в моїх венах, як розплавлена бронза.
— Швидше… — шепочу ледь чутно, собі під ніс. — Швидше, чорт би побрав...

Долинає дзенькіт клинків. Не просто бій — це бій тих, хто знає, за що бореться.

Бренн сміється. Звісно, сміється. Не тому що божевільний, а тому що не вміє боятися. Його голос звучить надто весело для цього пекла — ніби це арена, а не зала, що розсипається і наповнена армією демонів. Він крутиться, як циркач, і його меч танцює в повітрі.

— На спір: хто за хвилину покладе більше?! — кричить він, і клинок зі свистом розтинає демона від плеча до стегна. Кров бризкає, а Бренн уже пірнає під наступний удар, розвертається, мов у танці, і б’є в живіт. Уміло. Хижо. Але в цьому азарт, а не злість.

Джар — зовсім інше. Ані слова. Ані рику. Лише короткі, напружені рухи. Його меч не танцює — він рубає. Один демон, другий… Але на третьому Джар оступається. Робить помилку. Клинок ковзає по кістці — недостатньо глибоко. Він різко відсмикує руку, губи стискаються. Помилка його дратує. І в наступному ударі — вже не розрахунок, а лють. Він б’є з силою, з напором, ніби ламає, а не перемагає. Відразу видно, що це вже не техніка, а чиста лють. Він не ідеальний. Але смертельно небезпечний.

А ось Райзер — той іще маніяк. Його усмішка вже вся в крові, як і щока, розсічена кігтем. Але він не відходить із лінії бою. Навпаки, він сміється, ніби насолоджується кожним розрізом, і злизує кров з губи.

— Дивись, красуне, — кричить він комусь (може, навіть мені?), — бачила таке?! — і з розворотом встромляє лезо в око найближчому ворогу. Потім ще одному — під ребра, в горло, в серце. Він не захищається. Він лізе в пекло, ніби хоче померти красиво. І майже помирає: один демон заносить вогненний меч надто близько, і тільки блискавичний крок назад рятує його від полум’яного розсічення.

— Уф, майже, — видихає Райзер, усміхаючись, ніби це не бій, а ранковий забіг. Він теж небезпечний, але насамперед — сам для себе.

Азарія ж тінь. Не спалах, а саме тінь. Тиха й смертельна. Її майже не видно. Видно лише слід: поріз, тіло, що впало, короткий змах. Вона не витрачає подиху на слова. Не кидається. Вона ріже точно й ефективно. В її мовчанні — сила, в рухах — витонченість. Вона не просто б’ється. Вона вбиває. І я вперше повністю усвідомлюю, наскільки вона в цьому хороша...

Рея і Дрей працюють, як годинник. Вона — з луком, він — з мечем. Вона б’є здалеку, він тримає лінію. Їхні рухи злагоджені до абсурду. Вона наче не цілиться, а відчуває. Він не командує, просто стоїть і прикриває. Демон тягнеться до неї — і тут же ловить сталь у бік. Той, що пішов на Дрея, отримує стрілу в шию. Удар. Щит. Передсмертний крик. Ще один — і все повторюється.

Ескар… Він б’ється, як шторм. Його плащ, розірваний на плечі, злітає вгору, оголюючи луску на шиї. Він не кричить і не командує. Він іде. Просто іде. Його меч ніби сам обирає ціль, а рухи інстинктивні, як у хижака під час полювання. Атаки блискавичні, точні й руйнівні. А погляд… холодний, зосереджений, чужий. Він не в бою — він вершить вирок. Один за одним демони падають, і жоден не встигає завдати навіть удару у відповідь.

Чорт забирай, вони всі… хороші. Не ідеальні. Але в цю мить — кожен робить неможливе.

І тільки я стою з закривавленими руками, утримуючи купол, втиснувшись ногами в тремтячий від руйнування камінь, зціпивши зуби до болю, і думаю: не дати нікому померти. Ні їм. Ні відьмі. Ні тим, хто ще в кайданах.