Розділ 56

Вологий камінь тремтить під босими ступнями. Пил активно переміщується, хоча тут, у катакомбах, не буває вітру. Крихти сиплються з потемнілих барельєфів — горгульї морди, ніби висічені тисячу років тому, вкриваються дрібними тріщинами від напруги.

Щось наближається.

Знову Люцифер? Нові ігри магії? Чи це щось інше? Щось, що йде ззовні...

Я завмираю, стиснувши кулаки в залізних кайданах. Мої руки тремтять не від страху, а від втоми, болю, гніву й очікування. Здається, після всього побаченого, я вже розучилась боятися. Принаймні, поки знову не побачу короля демонів.

А зараз я відчуваю підземну дрож і молюся богині Лів та всім її дочкам. Хай це буде надія. Тільки не знову порожнеча. Не знову розчарування. Якщо й цього разу ніхто не прийде…

Ліворуч ворушиться Саргара, праворуч — чиїсь ледве чутні схлипування. Напівкровки. Такі ж, як я й Моргана.

Стоп.

Де Моргана?..

Я підіймаю голову — і саме в цю мить охоронець нагорі різко морщиться. Демон на галереї — кремезний, з білими, без зіниць, очима, що неприродно навіть для їхньої раси — зривається з місця й свистить. Це сигнал. Бачу, як на балконах з’являються лучники. Дістають стріли, натягують тятиву. Вони щось відчули. Небезпеку.

— Вони йдуть, — глухо вимовляє Саргара. Я дивлюся на неї — і вперше за весь час бачу не крижаний спокій, а щось дикувате в її очах. Очікування. Голод.

Запах гару б’є мені в ніс із такою силою, що перехоплює подих. Вологий метал, дим, бронза. Дракон. Повітря важчає, як перед бурею.

Я знаю цей запах.

Безіменний.

— Зараз, — шепочу я сама до себе. — Зараз...

Тріск. У барельєфі на дальній стіні спалахує сліпуче світло, бронзове, як світанок. Камінь тріщить, іскрить, і в наступну мить уся стіна вибухає назовні. Я інстинктивно заплющую очі, але в обличчя летить лише гарячий пил і дрібні камінці. Найбільші уламки до нас не долітають.

Я розплющую очі й бачу його. Безіменний, величний чорний дракон із червоними прожилками, врізається в залу, проштовхуючись, немов брила лави в жерлі вулкана. Крила роздуваються, як вітрила в бурю. Усе навколо стає бронзово-вогненним, не криваво-червоним, як раніше. Це нове світло, світло війни. Але — нашої.

На спині дракона нікого. Звісно. Безіменний не дозволив би іншому осідлати себе. Але за його скаженими очима й відчутною люттю я розумію, відчуваю, знаю: Безіменний знає, що я в небезпеці. І Безіменний збирається мене рятувати, збирається битися за мене до останнього подиху. Мене пробирає зворушлива любов і гордість. До нього й до того, що я — його вершниця.

У проломі, який створив Безіменний, з’являється другий силует, менший, але такий самий рідний і знайомий. Це Жерл. Дракон Ескара. І в нього, на відміну від Безіменного, у сідлі є вершник. Ескар не стрибає — він ковзає крилом, немов трапом, прямо в бій, і, щойно торкнувшись землі, мечем розрубує першого ж демона-стража, як масло. Його темний плащ розвівається за спиною. Безіменний і Жерл атакують, але обережно, щоби не зачепити нас, полонених. Демони одразу йдуть у контратаку.

Одні — ті, що нагорі, — залишаються на балконах і вишиковуються в лінію, як на параді: натягують тятиву, запускають один за одним сяйливі стріли й закручені енергетичні снаряди. Інші точково кидаються вниз. Не з м’ясом, не верещать — просто стрибають: гнучкі, сильні, в бронзових наплічниках. У погляді більшості — холод і абсолютна, вивірена жага вбивати.

Підлога здригається, коли демонічна піхота приземляється. І починається бій.

Безіменний відскакує назад, хвостом вибиваючи піварки. Крила тремтять, але піднятися звір не може — стеля занизька, і розвернутись ніде. Жерл теж притиснутий до землі, розвертається з хрипом, гаркаючи полум’ям убік на піхоту, аби не зачепити полонених. Полум’я заливає стіни — галереї вигоряють по краю, але частина стрільців все ще тримається. Драконам тісно. Вони, як титани, загнані в крипту.

Крізь пролом пробираються інші… Не дракони, а вершники! Першими я одразу впізнаю Бренна й Артура. А де ж Вілланія? Вбігає ще кілька незнайомих мені студентів, і серед них… Стоп, що?! Та це ж Райзер і Джар — двоє вічно непривітних і похмурих супутників Азарії! Що вони тут роблять?! Я дивуюся ще сильніше, бо наступною бачу її! Азарія в шкіряному вбранні, з короткими клинками, мов тінь виринає з-за спин своїх товаришів.

— Гей, красуне, не скучила? — вигукує Бренн, спритно ухиляючись від чийогось темного заряду, наче весь бій — просто ранкова розминка. Його меч уже блищить від крові. Артур, на відміну від нього, мовчить. Його рухи — різкі, хижі. Він діє, як на арені: розважливо, з грацією, якої не чекаєш від бійця в такій м’ясорубці.

Жерл прикриває вершника, але тут йому дістається. Згусток енергії влучає прямо в шию звіру, з горла виривається болісний рик. Ескар кидає тривожний погляд на дракона і командує відступати. Я хвилююся за Безіменного: яким би сильним він не був, простору для маневрів майже немає, і злетіти неможливо. Дракони стають величезною зручною мішенню для демонів. На щастя, вони це розуміють і починають відступати до пролому. Зараз вони принесуть більше користі живими зовні, ніж мертвими всередині.

Переконавшись, що Жерл у безпеці, Ескар кидається в гущу.

— Ми не зрубаємо вежі, надто великий ризик обвалу! — кричить Ескар.

Його меч уже виринає з грудей першого демона, і на мить у повітрі висить дуга крові.

— Тоді рубаємо знизу, — відповідає Азарія, кидаючи клинок, мов змію, у шию наступному. В її очах — азарт.

Зліва, з одного з бокових проходів, виривається Радрер.

Суворий, як скеля, він тримає в руках бойовий молот, що пасує йому за духом: важкий, прямий, без натяку на витонченість. А за його спиною — повна йому протилежність — Вілланія. Мовчазна, зі стильною відьомською люттю на обличчі. Відьма в багровому та сріблі, зі звуженими зіницями, рука вже тягнеться до пояса, звідки вона дістає жменю сяйливого порошку.