Розділ 55

Я ледь можу стояти, чіпляючись за кайдани, щоб не впасти.

Повітря в залі тріщить, ніби його стискають зсередини. З порталу повільно й гордо, наче на човні, випливає силует. Я б очікувала почути рев, але замість нього — тільки дзвінка тиша, що тисне на вуха. Він іде, ніби простір не тримає його. Ніби реальність — це всього лише вода, і він розтинає її грудьми.

Люцифер.

Я знаю це шкірою. Відчуваю у кожній кісточці. Він уже тут.

Король демонів не такий, якого очікували. Ніби витік із світу тіней: тіло з тріщинами, як у розбитої статуї, яку намагалися зібрати наново. Із грудей виривається багряне світіння, пульсуюче, як серце древнього вулкана. Одне крило — рване й примарне. Інше — виривається назовні, як гострий новий зуб, що пробиває тканину реальності.

Демони-стражі відчувають, що щось не так. Один падає навколішки. Інший — молиться. Дехто навіть тікає від свого темного владики. Їх трусить від страху. Мене — теж. Ця аура, що оточує демона... Вона викликає паніку інстинктивно. Наче бачиш гігантське цунамі за кілька метрів від себе, і все твоє єство кричить: це кінець.

— Що відбувається?! — зривається Флаймар. Голос деренчить, невпевнений, паніка пробивається в кожне слово. — Чому він… Чому він не може…?

— Енергії не вистачає, — гарчить Легіон, опускаючи руку з перснем. — Ми не дотиснули! Ритуал спрацював наполовину!

І тоді Люцифер починає говорити. Від такого жахливого створіння, як він, очікуєш рику або реву, але натомість — людська, виразна мова, басовий хрипкий голос, від якого по шкірі біжать мурахи:

— …Не дотиснули, — повторює Люцифер, і навіть пауза між складами відчувається, як ляпас. — Ви провели ритуал. Відкрили портал. Пробудили силу, яку не можете втримати. Ви… не дотиснули?

Він не підвищує голосу. Але я відчуваю, як ці слова стискають повітря, як насувається буря. Король демонів проходить повз кристал, і від нього відступає дим, немов навіть камінь боїться.

— Скільки століть я чекав. Скільки вів вас за руку. Скільки разів повторював: точність. енергія. розрахунок. — він робить крок ближче до Легіона. — А ви… тиснете важіль, навіть не перевіривши, чи є стріли.

Він нарешті зупиняється, і в його обличчі — найнебезпечніший синій лід, здатний умертвити руку одним дотиком. Божевільно страшний погляд, який я лише бачила — це не лють. Це… розчарування.

— Роки союзів. Сотні тіл. Десятки умов. І ви. Не. Розрахували.

Флаймар завмирає, ніби проковтнув власний страх. Він весь стискається, ніби ось-ось випарується під цим поглядом. Як помилка всього фейського роду. Директор намагається щось сказати, відкрити рота — але губи тремтять, і вилітає лише повітря. Паніка в його очах — справжня. Сира. Без блиску його директорської витримки.

А поруч — Легіон. Стоїть рівно, як завжди. Лише руки повільно стискаються в кулаки, і я бачу: нігті впинаються в долоні до крові. Його підборіддя сіпається в мікрорухові, який я б не помітила, якби не дивилась упівока. І ще — він відступає на крок назад. Несвідомо. Як звір, що вперше побачив щось, вище за себе в харчовому ланцюгу.

— Пане… — починає Легіон, але голос ламається на середині. І він замовкає, бо сам чує, як це звучить. Як жалюгідне, жалюгідне "вибачте".

Я дивлюсь на них — цих двох пихатих, пафосних покидьків, яких боялась, яких ненавиділа — і вперше бачу в них не лідерів, не карачів, не великих змовників. Просто двох ідіотів, які підняли бурю — і забули, що не вміють плавати.

Люцифер різко звертається до Флаймара.

— Ти. Флаймар. Директооор. Архітектор плану. Великий стратег. І що? Це твій розрахунок? Це твоя вершина? — його голос стає нижчим. — Ти покликав мене на бенкет, не накривши стіл. І навіть посуду не помив.

Флаймар виглядає так, наче щойно наклав у штани й не признається. Люцифер переводить погляд на Легіона.

— А ти, улюбленцю. Генерале. Перстень приніс — а мізки ні.

Він робить паузу. І я знаю — це не просто звіт суворого батька. Флаймару й Легіону дуже пощастить, якщо їх помилують за такий прорахунок.

— Ви обидва підвели. Не вороги. Не вершники. Ви. Сами. Себе.

Портал за спиною дихає рідше. Повільніше. Люцифер випрямляється, і вперше його голос стає глухо-дзвінким, як сталь по склу:

— Я залишаюся. Поки — не повністю. Але я вже тут. У тканині світу. В повітрі. В тінях. І ви повинні завершити розпочате. Інакше я завершу вас. І ви навіть не встигнете це усвідомити.

Люцифер киває в наш бік — напівкровок. Затримує погляд на мені, і від цього зорового контакту я миттєво задихаюсь. Паніка впинається в горло.

— Від цих уже немає користі, — каже він тихо, майже зневажливо.

Але нічого не відбувається. Кайдани залишаються. Ми досі прикути. Просто... більше ніхто не дивиться на нас, ніби ми вже мертві. Ніби — порожні. Сарґара хилиться вперед, Моргана знеможено опускає голову. Хлопчик стогне. Я тримаюся на останніх крихтах сили, хоч у венах і досі пече залишкова магія ритуалу.

Ми — як безвольне стадо, яке вже віднесли на жертвоприношення. Лише формальність відділяє нас від повного зникнення.

Люцифер зникає. Він розчиняється — тане в стінах, у підлозі, у полум’ї смолоскипів. Він тепер тут. І більше не ховається за порталом. Тепер він — частина нашого світу.

— Збери більше енергії, Флаймаре, — голос лунає звідусіль, як шепіт у храмі. — Я буду поруч. Я чекатиму. Двері прочинені. Але скоро… ми замкнемо їх зсередини.

Після цього приходить тиша, дим і попіл. А десь удалині — тремтіння, схоже на поширення землетрусу.

Буря наближається.