Розділ 53

Флаймар ще не встигає договорити останню фразу, як за його спиною лунає звук кроків — надто легких і водночас різких, майже маршових. Ах, на моє нещастя, я миттєво їх упізнаю. Легіон.

У його ході — неквапна самовпевненість і вигляд, ніби весь світ належить йому. Мене відразу накриває злість і відраза, але я змушую себе залишатися непорушною, холодною й стриманою. Флаймар відходить далі, ніби даючи нам простір для розмови.

— Ну що ж, — тягне Легіон, зупиняючись біля клітки й дивлячись на мене зневажливо-владним поглядом. Прокручує в голові той ляпас, що я дала йому в музеї? — Невже наша золота дівчинка вирішила дослухатися до голосу розуму?

Я мовчки дивлюсь йому в очі, відчуваючи, як серце починає шалено калатати від ненависті. І тут помічаю дещо. Те, від чого крижаний дрож пробігає по хребту. На руці Легіона знову блищить знайома каблучка — та сама, що я знайшла в демонічній печері. Каблучка, яку я тримала у внутрішній кишені. Але… як? Вона ж мала бути в мене!

Я інстинктивно тягнуся до потрібної кишені — і натрапляю на болісну порожнечу. Каблучки нема. Легіон помічає мою реакцію, його губи викривляються в холодній, самовдоволеній усмішці.

— Ти думала, що зможеш украсти чужу річ і безкарно піти? — він нахиляється ближче. — Я просто повернув собі своє, поки ти безтурботно спала. Дякую, що принесла її з собою. Інакше у нас були б великі труднощі з ритуалом.

Ритуал? Той самий ритуал, про який говорив Радрер? Для якого їм потрібні напівкровки? Я ледь не здригаюсь, але тримаю обличчя холодним і безстороннім. Усередині мене вирує буря. Легіон — мерзотник! Він грав зі мною з самого початку.

Але генерал не квапиться замовкнути:

— Тобі пощастило, Фреє, — шепоче він, і його очі блищать зловісним азартом. — Ти навіть не уявляєш, яку долю Флаймар приготував тобі. Він збирається викувати з тебе справжню «королеву світанку». Пам’ятаєш ці слова?

Мене ніби прошиває блискавкою. Авжеж, пам’ятаю. Перший курс, одна з перших особистих зустрічей із Флаймаром, його надихаюча промова… тоді він і сказав саме ці слова. «Королева світанку». Гарний і пафосний вислів, який мені так подобався в юності. І тільки зараз до мене доходить його справжній зміст. Він завжди готував мене до чогось іншого, не до ролі благородної, освіченої феї. Королева світанку… Проклята офіра, прикрашена короною з власної крові.

Я ледь стримую гарчання й відчайдушний крик, стискаю кулаки до болю і прикусую губу. Як же мені хочеться розірвати їх усіх на шматки. Зараз я до болю ясно усвідомлюю: Їм не можна вірити. Нікому з них. Ніколи.

І тоді нашу розмову знову переривають. До кліток наближається швидкий, дрібний демон-страж у кумедних тонких чоботях. Він тягне за руку переляканого хлопчика. Це не студент, ні — це ще школяр. Хлопчина намагається вирватися, але надто слабкий. Його очі широко розплющені від жаху, обличчя забруднене болотом і слізьми. Вуха надто гострі й великі для вершника… Але те, що на щоці — луска, говорить про те, що... Можливо, він напівкровка-ельф? Я зовсім не впевнена. Звідки він тут? Його не могли викрасти з наших академій — це очевидно. Його забрали просто з міста або села? Із школи? В голові купа запитань.

— Що ви робите? — різко питаю я, хапаючись за прути й дивлячись просто на Легіона. — Навіщо вам дитина?!

— Ми робимо саме те, що потрібно, — сухо відповідає генерал, навіть не удостоюючи дитину поглядом. — І тобі не варто про це думати. У тебе тут своя роль.

Хлопчик дивиться на мене з відчайдушною надією, його губи беззвучно шепочуть: «Допоможи», але демон вже грубо тягне його далі коридором.

— Ви мені потрібні, генерале, — кидає цей рядовий демон Легіону.

Значить, він і тут «генерал»? Що Орден Світла думає про його заслуги перед демонами, а?

— Легіоне, відпусти дитину! Його тут не повинно бути! — наполягаю я.

Легіон закочує очі, відмахується від мене, як від набридливої молі:

— Збережи сили, Фреє. Скоро вони тобі знадобляться.

Хлопчик зникає в темряві, і його останній погляд — повний благання та жаху — ніби вкарбовується в мою пам’ять назавжди. Легіон рушає слідом за ними.

Я відчуваю, як серце стискається в грудях від безсилої люті й болю. Ким треба бути, щоб притягти в таке місце дитину? Вони ж не зашкодять йому? Чи все ж… Хто ці істоти, що стоять по той бік решітки? Флаймар казав, що в демонах століттями шукали ворогів. Але сьогодні я бачу — ці демони справді вороги. І не лише вони. Флаймар і Легіон. Два обличчя однієї й тієї ж монети. Два чудовиська, які намагалися переконати мене у своїй правоті, ховаючи жорстоку правду за гарними словами й фальшивими посмішками.

Я різко розвертаюся, відчуваючи, як кров клекоче в жилах від скаженої люті й огиди. Моє дихання збивається, але голос звучить твердо, люто, чітко:

— Флаймар! — Він обертається, явно очікуючи чергового емоційного сплеску, але я лише крижаним тоном ціджу:

— Запам’ятай раз і назавжди: я ніколи, чуєш? Ніколи не буду твоєю союзницею! Ти — мерзенний боягузливий моронароджений виродок, гірший за найгниліших виродків червоно-ельфійської нечисті! Нехай Безодня поглине твою прокляту душу! Нехай Лів прокляне тебе й усі твої покоління до кінця існування світу!

Моє прокляття відлунює коридором, і я бачу, як його обличчя на мить кам’яніє. В очах Флаймара блимає холодна, темна іскра — гнів, розчарування, а може, й щось небезпечніше.

Але мені байдуже. Груди ходором ходять від збитого дихання. Аж хрип виривається з горла. Я все сказала. Тепер між нами остаточно проведено межу.

Віднині ми — вороги до останньої краплі крові.