Розділ 52

Час у клітці тече повільно. Так повільно, що я починаю розрізняти, як зі стелі капає волога, як важко, ніби хвора на астму, дихає в темряві Сарґара, як шкребуться в кутку дрібні, огидні створіння. Кожен звук ніби вгризається в мозок, і я починаю думати, що ще трохи — і я збожеволію.

Але я тримаюся. Бо знаю: довго чекати не доведеться. Ескар вже напевно з’ясував, де я. І незабаром уся група спротиву на чолі з Радрером буде тут. І тоді цим тварюкам кінець.

Дивлюсь на свою бліду долоню, яка відсвічує червоним через місцеве освітлення, і думаю: це справді буде кінець зароджуваній війні? Ми врятуємо всіх викрадених учнів? І ніхто більше не посміє вбити драконів? Яким воно буде — у самому кінці?

Різкі кроки в коридорі змушують насторожитись. Вони не схожі на ритмічні кроки демонів із рівномірним цоканням металевих підборів. Ці кроки я знаю до болю добре.

І справді — в арці далекого коридору з’являється Флаймар. За ним дрібоче демон — худий і сутулий, явно знервований. Вони про щось говорять на підвищених тонах: демон сичить, активно жестикулюючи, а Флаймар різко ріже повітря долонею, явно в гніві. Ніколи раніше я не бачила його таким. Директор Флаймар, завжди такий м’який, розсіяний, недоладний… Зараз він більше схожий на жорсткого, небезпечного командира, який легко може віддати наказ стратити будь-кого, хто йому перечить.

Ах, згадую свій сон. Як же він… Схожий на правду.

Флаймар повертається до демона спиною, кидаючи коротко:

— Це було недоречно. А тепер іди і розберись із наслідками. Швидко! — цього разу я добре чую його голос.

Демон швидко киває, кидає на мене косий погляд, ніби я особисто винна в усіх його бідах, і зникає в темряві коридору. Флаймар повільно підходить до моєї клітки. Він виглядає втомленим, зім’ятим, але коли його очі зустрічаються з моїми, в них спалахує знайоме, добре мені відоме тепло. Фальшиве, зрадливе тепло. Мене від нього одразу нудить.

— Фреє, дитино моя, — каже він тихо й обережно, ніби боїться мене сполохати. — Мені шкода, що все сталося саме так. Я не хотів, щоб тебе забирали в такий спосіб. Це… прикра помилка.

Я зриваюсь на ноги, ледь стримуючись від бажання вчепитися в прути й кинутись на нього крізь них. Я  хотіла б осліпити його найяскравішим світлом, яке здатна створити, але спеціальна клітка стримує мою магію.

— Помилка? — мій голос дзвенить від люті й презирства. — То от як тепер називаються викрадення? Помилки, директоре? Ти підлий брехливий зрадник! Ти був з ними від самого початку! Ти — демонова маріонетка!

Флаймар морщиться, ніби мої слова завдають йому фізичного болю, але потім видихає й спокійно, майже холодно, зупиняє на мені погляд.

— Я не маріонетка, Фреє. Я сам прийняв рішення стати частиною всього цього. Задовго до початку програми обміну студентами. Ти маєш рацію — я був з ними вже дуже і дуже давно...

Його зізнання ошелешує мене. Він навіть не намагається виправдатися!

— Тобто, — кажу я голосом, що тремтить від злості, — увесь цей час я була просто твоєю пішкою? Твоєю особистою шпигункою?

Директор Академії Золотих Фей повільно киває, стримано, майже зі смутком.

— Я розраховував на тебе, Фреє. Ти була моїм ідеальним інструментом — талановита, розумна, амбітна. Ти мала стати моєю картою, моїми очима й вухами, моїм захистом. Але ти виявилася поганою шпигункою. Підвела мене. А ще... Не лише в мене були таємниці. Ти приховала від мене, що ти тепер напівкровка. Ти приховувала Безіменного. Фреє, ти обрала бік вершників замість того, щоб допомогти своїм.

Я ледве дихаю від люті й болю. Кожне його слово — спис, що пронизує мене наскрізь.

— Своїм? — ричу я, відчуваючи, як у жилах закипає кров. — Ти зрадив своїх, Флаймаре! Феї ніколи не були з демонами, а ти — ти мерзенний лицемірний виродок! Ти розв’язав криваву війну, втягнув фей на бік зла!

Флаймар ледь усміхається, але усмішка гірка й втомлена.

— Іноді добро і зло міняються місцями, Фреє. Тебе так вчили: феї — завжди на боці світла, демони — темряви. Але реальність інша. Цей світ давно потонув у лицемірстві й брехні, а вершники, яких ти захищаєш, сліпі й уперті. До того ж, вони не ангели... — Флаймар робить паузу, щоби витягти з внутрішньої кишені плаща люльку і закурити. — Опір вершників — безглуздий, він лише продовжує агонію, Фреє. Ти можеш це виправити.

Я не вірю власним вухам. Ця людина, яку я знала стільки років, яка вдавала наївного сім’янина і відданого директора найкращої Академії Фей? Це він тепер стоїть переді мною і виправдовує союз із ворогом?!

— Виправити?! — ричу я, ледь стримуючи крик. — Як?! Стати дружиною Легіона? Вступити у вашу банду вбивць?!

Флаймар дивиться на мене уважно, серйозно, і в його погляді майне щось справжнє — відчай, прохання. Мене пробирає до мурах. Невже він і справді розраховує, що після всіх жертв і убивств, після викрадення мене і Моргани, я стану його союзницею?!

— Так, саме так. Стань дружиною Легіона, Фреє. Перейди на мій бік. Борись за добро — справжнє, а не вигадане кимось. Ти можеш змінити цей світ. Стань кращою, мудрішою. Використай свою силу заради чогось більшого.

Його слова звучать щиро, майже переконливо, і від цього мені стає тільки гірше. Мій наставник, директор, людина, яку я поважала — пропонує мені зрадити все, у що я вірила.

— Ніколи! — майже шиплю я, дивлячись на нього з непідробною ненавистю. — Краще я помру тут, у цій клітці, ніж перейду на ваш бік.

Він ледь хитає головою, ніби шкодуючи про мою дурість, і робить крок ближче до прутів, видихаючи їдкий і огидний клубок диму, від якого шлунок стискається ще дужче.

— Фреє, прошу тебе, не роби поспішних висновків. Просто вислухай мене до кінця. Після цього — вирішиш. Дай мені хоча б шанс пояснити.

Я стискаю кулаки, відчуваючи, як тремтіння гніву розливається по тілу, але все ж змушую себе кивнути.

— Добре, — кидаю я сухо, впиваючись поглядом у його очі. — Говори. Але не думай, що твої слова щось змінять. Я знаю, хто ти насправді.