Розділ 51

…Спершу приходить біль. Не гострий. Липкий. Він повзе під шкірою, всмоктується в кожен суглоб, у кістки, в горло, заповнює череп ватою й попелом. Потім — усвідомлення. Я жива.

Розплющую очі. Повільно, важко, ніби повіки залиті свинцем. Світ не одразу складається в картинку: переді мною небо — небо? Таке темне, розмите, сліпе. Ні. Це камінь. Стеля. Потріскана, ніби подряпана драконячими кігтями.

Я лежу на холодній підлозі. Повітря навколо вологе й зловісне — суміш сірки, плісняви й чогось… м’ясного. Затхлого. Мертвого.

Підводжусь на ліктях, здригнувшись від болю у скронях. Камінь Миру все ще при мені — відчуваю його глухе пульсування в підборі. Його тепло, що передається крізь текстуру взуття. Добре. Це добре. Значить, Ескар знає, де шукати. Значить, план спрацював.

Але від усвідомлення успіху страх не зникає. Навпаки — це місце тільки його підсилює.

Я сиджу в клітці. Тонкі металеві прути — не іржаві хлипкі ґрати, а масивні, зачаровані. Відчуваю це шкірою, нутром феї. Крізь таку не вибратись просто так. Це не клітка для пташок. Раніше створювали схожі в’язниці для військовополонених...

— Лів… — хриплю, пробуючи заговорити. Горло пересохло, ніби я блукала тиждень у пустелі.

З темряви поряд долинає ледь чутне зітхання.

— Ти отямилась, — глухо каже жіночий голос.

Я різко озираюсь, серце підстрибує.

У другій клітці, буквально за пару кроків від мене, сидить дівчина. Брюнетка. Довге, скуйовджене волосся, очі кольору переохолодженої сталі. Худорлява, майже виснажена, але постава — пряма. Обличчя — аристократичне, вперте. Жодних сліз. Лише холод, злість… і щось ще. Щось зовсім непросте.

Я десь уже бачила її обличчя. Не наживо, а на портреті. Так, точно. На стенді пам’яті в архіві Академії Бронзових. Сарґара Зіра. Її ім’я часто злітало з вуст директора, але чутки про неї лише вщухали, не розростаючись. Загублена, забута, перша викрадена дівчина... І все. Вона зникла — і всі вважали за краще забути, лише для ввічливості іноді згадуючи, що її все ще шукають.

— Ти… — Я ковтаю. — Ти Сарґара?

Вона дивиться на мене, не киваючи. Лише трохи піджимає губи. Не хоче відповідати?

— Пробач, — кажу я тихіше. — Я просто… Це справді ти?

— А ти хто? — озивається вона нарешті. Голос низький, спокійний. Жодного натяку на привітність.

— Фрея Валькір. Ем, Академія Бронзових Драконів...

Сарґара мить мовчить, уважно мене розглядаючи. Потім хмикає — коротко, майже в ніс.

— Ти не просто вершниця, — каже вона.

— Що?

— У тебе аура не така, як в інших. І магія… коле. Надто світла, надто дзвінка.

Я завмираю. Сарґара добре відчуває аури. Не кожен має талант з одного погляду визначити расу. Демони можуть затаїтись у натовпі. Без крил їх не відрізнити від фей, відьом або навіть вершників. Ми звикли довіряти очам: драконяча луска на тілі — вершник. Червоні очі — найчастіше, але далеко не завжди — демон. Гострі вуха й жодної луски — ельф. Зваблива простота — відьма. Але цей метод неефективний. Бо луска може бути прихована під одягом, крила — сховані глибоко в спині, а колір очей залежить від надто багатьох чинників.

— Я напівкровка, — видихаю. — Напіввершниця. Напівфея.

Сарґара не змінюється в обличчі. Лише повільно киває, ніби щось для себе підтверджує.

— Ясно, — каже вона просто. Без зацікавлення і без осуду. — Тут усе вперемішку. Тож не переймайся — ти не перша. І точно не остання.

— Я шукаю свою подругу, — кажу я, підходячи ближче до прутів. — Рудоволосу. Її звати Моргана. Вона... незабутня. Напіввампірка, напіввершниця. Ти її не бачила?

Сарґара ледь помітно піднімає брову. Як завжди, мовчить перед відповіддю. Але вже в наступну мить… Я відчуваю, як темрява за спиною починає ворушитися.

— ФРЕЄ?! — кричить голос позаду мене.

Я обертаюсь. Між двох демонів-стражників іде Моргана. Її волосся скуйовджене, одяг брудний і подертий місцями, але погляд спалахує, щойно вона бачить мене.

— МОРГС! — я кидаюся до прутів, хапаюсь за них, ніби зможу вирвати однією силою думки. — Я тут! Я…

— Як ти це зробила?! Вони забрали й тебе?! — кричить вона, і її голос тремтить, але в ньому — щира радість від зустрічі, нехай і такої сумної.

— Не чіпайте її! — гарчу я, бачачи, як один із демонів різко смикає Моргс за плече.

— Рушай, — хрипить він і штовхає Моргану вперед, не звертаючи на мене уваги.

— ФРЕЄ!!! — кричить вона, вже зникаючи в коридорі. — НЕ ХВИЛЮЙСЯ ЗА МЕНЕ!!

Я завмираю, все ще тримаючись за прути, як за саме життя. Серце молотить, як скажене. 

Сарґара за спиною тихо промовляє:

— Не кричи. Їм це подобається...

Я не відповідаю. Мовчу. Але всередині все палає. Все, що в мені лишилось — горить.