Розділ 50

— Давай же, де ви?.. — шепочу я сама до себе, крокуючи між деревами вже шосту ніч поспіль.

Мої чоботи тихо ступають по вологій траві, залишаючи ледь помітні сліди, що одразу розчиняються в густому моху. Темрява густа, оксамитова, чіпляється за одяг і волосся, обіймає з усіх боків. Я вже майже звикла до цієї нічної тиші, до важкого й вічно сирого подиху лісу, до багна, бруду на подолі й черевиках. Я майже звикла до того, що кожну ніч проводжу в товаристві власних думок і страхів, не привертаючи уваги тих, кого так відчайдушно шукаю.

Демони ніби зникли. Випарувались, наче зрозуміли, що ми їх чекаємо, і тепер знущаються, змушуючи мене знову й знову блукати лісом дарма. Я нервово поправляю плащ і торкаюся краю високого чобота, відчуваючи схований усередині каблука твердий силует Каменя Миру. Ескар пов’язався з ним магією ще в перший день, тож коли мене викрадуть, то точно знайдуть.

Якщо викрадуть, звісно. Поки що я просто витрачаю дорогоцінний час, повільно сходячи з розуму від безсилля.

Вілланія, звісно, заспокоює мене. Тепер її магічні пастки, які вона ретельно розставила по всьому лісу, більше не реагують на випадкових тварин чи загублених студентів. Вона довго налаштовувала закляття, щоб вони чітко реагували на мене і, головне, на демонів. Тепер Вілланія може сидіти в себе в кімнаті, уважно відстежуючи кожен мій крок, і точно знає, якщо поряд з’явиться хтось чужий.

Але чужих нема.

Коли ми збираємось для звіту, вона так і каже: "Мої пастки цього разу не зловили присутності демонів. Жодного."

Знову й знову.

Я знову й знову ходжу тим самим маршрутом, напам’ять знаючи кожне дерево і камінь. Навіть птахи вже звикли до мене й не злітають із переляканим криком, коли я проходжу повз. Я майже зливаюся з цим нічним пейзажем, стаючи тінню, ще однією дивною легендою, якою лякають молодших студентів перед сном. Так і уявляю, як вони переказують байку про біляву дівчину, яка, мов її найдавніші й найдикіші предки-феї, жила в лісі, просто всередині гігантського дерева, й викрадала неуважних подорожніх на обід...

— Шість ночей поспіль, — шепочу я тихо, зупиняючись і спираючись плечем об шершавий стовбур старого дуба. — Скільки ще чекати?

Ні, питання поставлене неправильно.

— Скільки ще зможе чекати Моргана? — шепочу я.

Ось так. Тепер я сказала саме те, що тривожить мене найбільше у світі.

Я підіймаю очі до неба, яке ледь помітне крізь густе гілля. Зірки горять тьмяно, немов втомились чекати разом зі мною.

Я стискаю зуби від безсилля. Це вже стає якимось прокляттям. Хотілося б вірити, що демони просто вимерли, і тому не з’являються.

— Фокус у тому, щоб змусити їх повірити, що я беззахисна, — знову повторюю собі слова Бренна. Або Артура? Не важливо. Я вже й сама в це не дуже вірю. Можливо, я виглядаю занадто впевнено. Або занадто відчайдушно.

А може, насправді я просто марную час.

Відштовхнувшись від дерева, я знову починаю рухатись, повільно занурюючись у морок. Ще одна ніч без результату. Ще один шанс втрачено. А що ще залишається? Слухати втішні промови Радрера про безкінечне розслідування?

Поки йду назад, у бік Академії, в голові згадується й виривається на язик дитячий вірш-лічилочка, яким усіх знайомих дітей-фей відлякували від темного лісу:

— Раз — у лісі темнота,
Два — біжить туди біда.
Три — відьма чатує в тіні,
Молода, в шовках, на коні.

Чотири — демон ловить слід,
П’ятий крок — і ти вже зник.
Шість — у гіллі шепче страх:
«Ти не встигнеш — буде крах».

Сім — блиск очей, як рубін,
Вісім — кличе голос з глин.
Дев’ять — ласкаві слова,
А насправді — пастка жива.

Десять — все, замкнуло коло,
Фейське серце б’ється кволо.
Відьма співом обплела,
Демон в хащі — і нема.

Дивна лічилочка, що своїм корінням тягнеться кудись у давнину... Але не в таку дику й первісну, де навіть мої предки не могли похизуватись гуманністю.

Я поступово завершую чергову безглузду прогулянку, коли праворуч, серед гілок, щось тихо хрустить. Ледь чутний звук, майже непомітний, але він змушує мене завмерти, ніби хтось облив спину крижаною водою. Ще один шурхіт зліва — тихий, підступний, насмішкуватий до моєї пильності.

Щось не так.

Я роблю обережний крок, відчуваючи, як тривога обплутує мене, мов липкий павук, витканий із моїх страхів. Долоня повільно тягнеться до пояса, де схований маленький ніж. Пальці знаходять руків’я, і я відчуваю, як усе всередині стискається в очікуванні.

І тут вони виходять — ні, не приземляються з неба, як я чекала всі ці ночі, а виходять пішим кроком із темряви лісової хащі, ніби матеріалізуючись із пітьми. Семеро демонів — одночасно, з усіх боків, ідеально синхронно. Їхні очі палають кривавим вогнем у ночі, а обличчя — нерухомі й жорстокі.

Я ледве стримую зітхання жаху й миттєво оцінюю ситуацію. Демони знали, що я буду тут. Звідки? Складно розгледіти дівчину в такому густому лісі з неба. Можливо, в них теж є свої магічні пастки, які Вілланія поки не змогла виявити. Але думати про це зараз немає часу.

Пора грати свою роль.

— Прокляни мене, Лів, — шепочу я, різко розвертаючись і кидаючись у протилежний бік.

Гілки лупцюють по обличчю, серце скажено гупає, адреналін пульсує в крові. Позаду чути кроки — демони не летять, а біжать за мною, важко й впевнено, явно насолоджуючись полюванням. Ми ще далеко від академії, і вони відчувають вседозволеність...

Я підіймаю руку, рефлекторно викликаючи закляття, яким не так давно осліпила Азарію. Із долоні виривається спалах сліпучо-яскравого фейського світла. Демони хриплять, прикриваючи обличчя, сповільнюючись на мить.

Але цього замало.

Я продовжую бігти, ніби справді намагаюсь утекти, хоча серце вже торжествує — мій план нарешті запрацював.

Вперед! Ще трохи!

Ще одне закляття — і ліани, слухняні моїй магії, здіймаються з землі, хапаючи найближчих переслідувачів за ноги, обплітаючи їхні тіла, уповільнюючи рух. Але я роблю це не на повну силу, залишаючи їм шанс звільнитися.