Розділ 48

Ліс ковтає мене з головою.

Гілки тут — як пазурі, що чіпляються за волосся, за плащ, за дихання. Темрява густа, в’язка, ніби з моху й сажі, пахне вологою землею й трухлявим коренем. Навіть власні кроки звучать глухо, ніби земля їх вбирає, не хлюпаючи.

Але я йду. Не можу зупинитися. Не можу відірвати погляду від його спини, що зникає за деревами.

Куди ж ви, директоре?

Флаймар. Його спина миготить попереду — силует у зеленому плащі з візерунками, розмитий, як тінь у димі. Він не озирається. Не сповільнюється. Наче знає, що я за ним, і йому байдуже. Або веде мене туди, куди я не мала потрапити. У пастку, спеціально заготовлену. У майстерно розставлені тенета.

Але вже пізно відступати.

Моє серце б’ється занадто голосно. Майже зрадницьки. Здається, ніби в ритм його стуку пульсують гілки й колихаються листя низьких кипарисів.

Я пробираюся між стовбурами, намагаючись не хруснути гілкою, не спіткнутися, щоб не видати себе. Ліс давно перестав бути лісом — він перетворився на чорну залу, де дерева — колони, а трава під ногами — морок, розстелений у килим.

І от чоловік зупиняється. Я завмираю — за десять метрів, ховаючись за стовбуром, тонким, як моя фігура, з корою, схожою на суху шкіру. Щілина між гілками відкриває огляд на невелику галявину — ідеально круглу, ніби штучно вирізану з хащі.

Флаймар виходить уперед, у центр. І тут я розумію, що він більше не сам. Завмираю, як звір, що щойно ступив у лігво мисливця.

Спершу я бачу їхні крила. Троє з них щойно приземлилися, це видно — вони ще не встигли скласти їх. Величезні, темно-червоні, як кров на старому лезі, і такі ж голі, обтягнуті шкірою, без пір’я — крила летючих мишей чи драконів, менші й тонші. Чимось вони нагадують розтягнуті плащі, і є в цьому щось... театральне. Огидно заворожливе.

Один демон рухається — і крило здригається, ворушиться, як хвіст у кішки. Мені хочеться відвернутися, але я не можу.

А потім я бачу її. Серед них стоїть дівчина. Не жінка — дівчина. Юна. Можливо, моя ровесниця. Думаю, їй уже є 18, але точно нема 25. Майже тендітна, на тлі решти — з тонкими руками й витонченими рисами. Її волосся — вороняче, блищить у місячному світлі, обличчя — холодне, але крихке, як порцеляна. Але не це змушує мене затамувати подих. А крила.

У неї пір’я.

Чорне, блискуче, як вороняче оперення. Вони не схожі ні на фейські, ні на демонічні. У нас, фей, немає пір’я, і наші крила напівпрозорі, як у бабки. У демонів — гола шкіра. А це… щось ангельське. Тим більш страшне, бо спотворене.

Вона нічого не каже. Просто стоїть. І дивиться на Флаймара. Він говорить — я бачу, як рухаються його губи, як він робить жести, один за одним, впевнені, владні. Наче командир. Але не директор — серйозний військовий генерал, якого я ще не бачила в ньому. Слів Флаймара не розібрати — звук ніби поглинає ліс.

Поруч із дівчиною стоять ще п’ятеро. Без крил. Склали. Сховали. Так уміють тільки крилаті. Ті, хто звик приховувати свою суть, аби змішатися з натовпом.

Але всі вони… Я майже впевнена, що всі вони демони. Не думаю, що крім Флаймара, тут є інші феї. Не рахуючи мене.

Так мені здається.

І тут я бачу його.

Легіон стоїть трохи осторонь, серед дерев, немов лісова тінь. Наче в цьому вся його суть — бути тим, хто з’являється без попередження. Моє дихання завмирає. Ось він — мій майбутній наречений. І він… з ними.

Я не хочу вірити. Він — фейський генерал, символ сили й доблесті. Найкращий з найкращих. Його обличчя красується на плакатах. Його вихваляють в кожній академії. Він —… мій майбутній чоловік, чорт забери! Ах, але не забере, бо він з ними в союзі...

У цей безумовно важливий момент мені в голову приходить абсолютно дурна думка: чому ми завжди, лаючись, згадуємо демонів і відьом? Ми робимо це рефлекторно, навіть не замислюючись. Але відповідь є: більшість війн, що були в Семигір’ї, розв’язували саме вони. Вони завжди були відповідальні за наш біль і страждання. А ще червоні ельфи, але наша історія радше намагається їх викреслити. Все ж, вони вже вимерли, як і східні дракони.

Легіон підходить ближче до демонів, він теж щось каже. Не командує, на вигляд щось пояснює. Він — серед них. Як один із них. А ще недавно він хотів мене поцілувати. Підлий зрадник.

Моє серце стискається, ніби хтось учепився в нього пазурами. Я маю щось зробити. Закричати. Втрутитися. Втекти. Прокинутись — бо це не може бути реальністю. Цього не може бути. Але все це  відбувається. І я знаю, де знаходжусь. Усередині брехні. Надто глибоко, щоб вибратись… але ліс починає розсипатись.

Спочатку ледь помітно — тіні тремтять, дерева втрачають чіткість, ніби хтось стирає їх мокрим пензлем. Під ногами земля спершу м’яко хитається, потім тріскається, а потім — провалюється. Я хапаюсь за повітря, втрачаю рівновагу, і в наступну мить усе навколо зникає — тіні, крони, демони, Флаймар, Легіон — усе.

А піді мною…

…дракон.

Не просто дракон.

Безіменний.

Його спина — гладенька, чорна, як обсидіан, гаряча від напруги м’язів. Я осідлала його — коли? — не знаю. Він мчить крізь повітря, розтинаючи небо, а під нами — палаюча безодня. Все навколо гуркоче, палає, реве. Полум’я, дим, крики й спалахи вогню та світла. Це не просто бій. Це війна.

Демони.

Вони летять цілими ескадрами. Їхні крила — шкірясті, розлогі, подекуди з пір’ям, — потворно прекрасні. Вони мчать на нас, обрушуючи потоки гарячої, смертельної енергії. Кулі магічного вогню розтинають повітря, вибухають із оглушливим гуркотом, розриваючи небо й тіла на шматки.