Розділ 47

— Я дам вам трохи часу наодинці, — каже Флаймар, роблячи жест до старих дубових дверей. — Прогуляйтесь. Поговоріть. Дозвольте собі уявити майбутнє. Музей у вашому розпорядженні.

Музей. Чудово. Мій погляд впивається у вхід, я знаю, що вже близька до своєї мети. Флаймар іде — крізь вітражну арку, у клубах тютюнового диму, у своєму клятому сюртуку. Ми залишаємося вдвох. Я і Легіон. Майбутнє, яке я щойно випадково обрала, стоїть просто поряд і мовчить.

Ми заходимо в музей — той самий, де кожен вітраж, кожна статуетка, кожен витий постамент намагаються шепотіти про велич історії фей. У минулих війнах феї завжди були на світлому боці. І це само собою зрозумілий факт. Феї проти відьом, які уявили, що всі раси їм винні. Феї проти демонів у розпал їхньої темної влади. Феї проти нині вимерлих, але колись безжальних і агресивних червоних ельфів. Феї завжди на боці добра. Чи можуть зараз вони таємно союзничати зі злом? І якщо так, то навіщо? Як вони... Ні, як ми це виправдаємо? Я все ще належу до фей. Але й до вершників я теж належу. І найголовніше — я на боці справедливості. Якщо феї — агресори в цій війні... То мені доведеться виступити проти своїх.

Як же сильно я хочу помилятися. Як хочу, щоб Радрер помилявся щодо справжніх мотивів фей! Нехай усе це буде лише дурне непорозуміння, аби мені не довелося обирати!

Я роблю неквапливі кроки плиткою музею, намагаючись не видати тремтіння в колінах. Легіон іде поруч, із тим самим обличчям, яке, мабуть, викладають на уроках ідеальної поведінки: жодної зайвої емоції, лише схвалювані. Він рідко хмуриться, мабуть, боїться заробити зморшки.

— Я пам’ятаю, — кажу, удаючи, що розглядаю давню бронзову вазу з фейськими рунами. — Ти раніше носив перстень. З різьбленням, здається… чи з візерунком? Що з ним сталося?

Питання звучить легко. Майже флірт. Майже невинно. Але я уважно стежу за тим, як Легіон на частку секунди завмирає.

— Це була дурна прикраса, — відповідає він так само спокійно. — Подарунок від подруги дитинства. Нічого особливого. Сентиментальність, від якої давно варто було позбутись.

Його голос не тремтить, він дивиться на мене просто. Але я все одно це помічаю. Тінь у його голосі. Тонку, як подряпина на поліровці. Щось у цій відповіді не клеїться. Надто відточено. Надто вивірено. Ніби заздалегідь заготовлено — і вже давно.

— Хм, — лише й кажу, удаючи, що вражена вітриною з манускриптами. Усередині мене — гул. Цей перстень я знайшла в печері, де демони залишили свої сліди. Там, де саме повітря шепотіло, що комусь більше не можна довіряти. І якщо це його перстень… якщо він… Тоді Радрер має рацію… Тоді Флаймар...

— Але мені подобається, що ти це помітила, — каже Легіон, перебиваючи мої думки й роблячи крок ближче. Його голос раптом стає м’якшим, теплішим. — Це… зворушливо. Ти спостережлива. Справжня супутниця. Моя супутниця.

Він підходить майже впритул. Надто близько. Від нього пахне квітами й металом. Наче хтось намагався сховати сталь під шаром рожевої есенції. Або ж закопати труп у рожевому саду...

— Я радий, що ти погодилась, — шепоче Легіон, заглядаючи мені в очі. — Навіть до церемонії… я хочу зробити дещо просте. Поцілувати свою майбутню дружину.

— Легіоне, — починаю я, відступаючи на крок. — Це… зовсім не обов’язково.

— Але я хочу, — він усміхається, і в цій усмішці надто багато самовдоволення. — Ти ж теж цього хочеш, правда?

Я підіймаю погляд. Мої плечі — рівні, постава бездоганна, голос спокійний. Але всередині — паніка.

— Ми ледь знайомі, — нагадую я. — Може, зачекаємо хоча б до вінчання?

Він сміється. Тихо, поблажливо. І робить рух уперед.

— Одного поцілунку достатньо, щоб відчути… справжній зв’язок, — каже він і тягнеться до мого обличчя.

О ні!

— Не треба, — кажу я, але він уже наближається.

І тоді я б’ю. Швидко, чітко, інстинктивно. Ляпас звучить у залі, як удар меча, що розтинає повітря. Наречений завмирає. Його рука все ще зависла в повітрі, а на щоці — яскрава мітка мого гніву.

— Пробач, — кажу прохолодно. — Це був… імпульс.

Легіон дивиться на мене, і в його погляді щось змінюється. Чиста образа, загорнута в лід. Потім він різко розвертається в бік виходу, більше не обдаровуючи мене поглядом, наче я недостойна.

— Вочевидь, нам обом потрібно трохи часу, — кидає він, не озираючись, і йде, цокаючи підборами чобіт по мармуровій плитці.

Я залишаюсь одна. Серце б’ється у вухах. Чорт. Чорт, Фреє. Ти щойно врізала ляпаса майбутньому чоловікові й генералові фей. Генiально! Просто золотий хід!

Я заплющую очі. Один вдих. Другий. Третій. Легенько стукаю себе пальцем по грудях, рахуючи до десяти. Це заспокоює.

Зараз не час шкодувати. Зараз час діяти.

Озираюся — порожньо. Вартові в музеї, як я пам’ятаю, ходять почергово тільки в головному залі, а поруч з артефактами в бічних галереях… тиша. І саме там знаходиться те, що мені потрібно. Я йду вбік, точно знаючи траєкторію шляху. Раніше я прогулювалась у цьому музеї сотні, а то й тисячі разів. Навіть проводила екскурсії для делегацій, що приїжджали до нас в академію, запрошених студентів з інших академій і новеньких. Більшість описів експонатів я знаю напам’ять.

Ступаю за вітрину, стаю перед п’єдесталом з артефактом. Камінь Миру. Кристал, який за легендою здатен виграти будь-яку війну. Він світиться м’яким світлом, майже дихає. Охорона? Магічні печаті? Усе знято — для реставрації, як нещодавно писали в студентському журналі. Удача любить сміливих. Або дурних.

— Пробач, — шепочу я, беручи Камінь у долоні. Він теплий. Майже живий. Здається, ніби він, як серце, от-от — і заб’ється в моїх руках.

І от я стою одна, з викраденим артефактом, у залі, де колись мені вручали грамоти й медалі. Символічна крадіжка. Фінальний акт повернення.

Я наречена, яка втече ще до того, як зазвучить орган. Золото, звісно, не пахне. Але я відчуваю його присмак — на пальцях, на губах, у горлі. Присмак зради. І перемоги.