Розділ 43

Сьогоднішня ніч густа, мов смола, і похмура, як давній привид. Я продовжую шукати Моргс. Вже обшукала весь гуртожиток. Усі куточки, куди тільки могла зазирнути, щоб не видати себе. Це не дало мені відповідей, тому я вийшла назовні. Зараз я майже біжу безлюдною територією Академії, ковзаючи від однієї тіні до іншої. Серце нервово калатає, гучно відлунюючи у вухах, дихання збивається — я порушую не тільки комендантську годину, а й власні правила. Треба було піти до Радрера чи когось зі сторожів або викладачів, але щось усередині мене, вперте й наполегливе, вимагає спочатку спробувати знайти Моргс самій.

Якщо я здійму шум, а Моргана просто заснула десь або вирішила порушити комендантську годину задля розваги, то завтра вона мене зненавидить. Я занадто боюся її втратити, щоб ризикувати нашою дружбою.

Тому я крадуся крізь похмурі алеї та тихі дворики, заглядаю за кожен кущ, сподіваючись знайти хоч найменший слід.

— Моргс, де ти? — шепочу сама собі, вдивляючись у порожнечу ночі.

Раптом мій погляд зачіпається за ледь помітне світло, що мерехтить у глибині старої альтанки, майже прихованої гілками лози з дивовижними фіолетовими квітами. Я завмираю, придивляючись до цієї плямки світла, серце б’ється сильніше. Здається, ніби його шум ось-ось почують усі мешканці академії. Альтанка стоїть на околиці саду, куди рідко хто заходить навіть удень. А зараз, уночі...

У голові пульсує одна думка:
«Там може бути Моргана».

Або не вона… Тому треба бути обережною. Ступаю безшумно по траві, прислухаючись до голосів, що долинають з альтанки:

— …ми не можемо ризикувати, — звучить знайомий голос. Ескар. — Ми вже понесли надто багато втрат.

— Якщо ми не будемо ризикувати, то скоро втрачати вже буде нічого, — відповідає тихий, мелодійний голос Вілланії.

Я не збираюся знову підслуховувати. Досить із мене загадок і сумнівів. Вриваюся в альтанку, поки не передумала, так стрімко, що п’ятеро людей, які зібралися навколо маленького металевого столу, миттєво схоплюються на ноги.

Ескар дивиться на мене з люттю, ніби я щойно увірвалася до його власного дому, а не в якусь стару альтанку, що кишить клопами. Очі його блищать у місячному світлі, обпалюючи мене майже фізично. Поруч із ним Вілланія — єдина дівчина у компанії з довгим хвилястим чорним волоссям, одягнена в темний плащ із глибоким капюшоном. Її бліда шкіра сяє у світлі маленького ліхтаря на столі, а чорні очі дивляться насторожено, але з цікавістю. Вона готично красива, наче наречена самої Смерті. Біля Вілланії стоїть хлопець із неправильним прикусом, що надає йому відразливої схожості з вампіром.

— Якого піщаного демона?! — волає він.

За голосом одразу впізнаю: це Задирака. У нього навіть поза до біса самовпевнена. З ним ще двоє — низький, нічим не примітний юнак з тьмяним темно-русявим волоссям (знайомий мені з кількох спільних предметів) і хлопець, чия ліва щока вкрита тонкою смужкою драконячої луски. Не можу згадати імен обох. Для мене вони раніше були немов академічні привиди. Занадто неважливі й швидкоплинні.

— Що ти робиш? — Ескар різко кидає запитання і одразу ж грубо хапає мене за плече, збираючись вивести з альтанки. — Тобі тут не місце!

Я намагаюся вирватися, але хватка в нього залізна, майже болюча. Ніби він схопив мене залізною рукавицею.

— Зачекай! — вигукую я, втрачаючи самовладання. — Прошу, вислухайте мене! Моя сусідка, Моргана, вона зникла! Я… я боюся, що її могли викрасти демони!

Слова вириваються з мене різко, відчайдушно, і в повітрі повисає напружена тиша. Ескар послаблює хватку, але не відпускає мене, і я бачу, як усі члени зборів перезираються між собою зі здивуванням і тривогою.

— Моргана? — першою порушує мовчання Вілланія, ступаючи ближче й пильно вдивляючись у мене. — Твоя сусідка — це та напівкровка?

Я киваю, відчуваючи, як моє серце знову починає битися швидше, майже болісно. Чому вони так насторожилися? Невже це пов’язано з тим, про що вони говорили? Моргана могла стати наступною жертвою?

— Демон підворіть, цього ще бракувало, — тихо лається Задирака. — Вони все ближче.

— Звідки ти знаєш, що її викрали? — спокійно, але жорстко питає Ескар, відпускаючи моє плече й відступаючи на крок, ніби даючи мені трохи простору для пояснень.

— Я не впевнена, — визнаю я, намагаючись придушити тремтіння в голосі. — Але її немає в кімнаті, а це зовсім на неї не схоже. І так, я чула про зниклих студентів в Академії Оніксових Драконів. І в її попередній Академії Металевих Драконів, і тут… Повсюди зникають студенти. Це вже не секрет.

Мої слова зависають у повітрі, важкі, тривожні. Вілланія й Ескар знову швидко перезираються, ніби ухвалюючи якесь мовчазне рішення. Найнепримітніший хлопчина дивиться боязко, розгублено. Той, що зі смужкою на щоці, більш холоднокровний. На обличчі Задираки щось, більше схоже на злість.

— Ти знаєш про зниклих в Академії Оніксових Драконів? Звідки? — запитує Вілланія.

Я роблю глибокий вдих, але вирішую йти до кінця.

— Я випадково почула вашу розмову з директором, — зізнаюся я Вілланії, ловлячи на собі приголомшені й обурені погляди. — Я знаю, що ви чините опір демонам. І що ці зникнення — не випадковість. Я знаю більше, ніж ви можете припустити. Але я не якась там шпигунка, — це натяк на нещодавні слова Ескара. — Я просто не настільки глуха й дурна, щоб не скласти два плюс два.

Вілланія на мить завмирає, її обличчя стає ще блідішим, ніж раніше.

— Ну ти й заноза в задниці, феєчко, — шипить Задирака, але його різко обриває жестом Ескар.

— Мовчи, Бренне, — каже він суворо. Отже, ось як його звуть!

Потім погляд Фалґорта знову звертається до мене — уважний, вивчаючий, важкий.

— Ти взагалі розумієш, у що влазиш, Фреє? — питає Ескар тихо, майже зі співчуттям. Чи розчаруванням. Не можу зрозуміти.

Я стискаю зуби й зухвало підіймаю підборіддя.

— Розумію. Але якщо Моргані загрожує небезпека, я не збираюся просто стояти осторонь. Вона моя найкраща подруга тут. Я люблю її.